Перешийок переламався, півострів став островом і дрейфував у невідомому напрямку. Хоча чому ж — відомому: у бік зла. (с)

Сумно, коли всі хвалять книжку, а в тебе вона не викликала такого захоплення… Так, на жаль, у мене вийшло з романом Анастасії Левкової “За Перекопом є земля”. Всі відгуки, які я чула про нього були лише позитивні. Мені ж він не сподобався саме з художньої точки, а от з історичного – навіть дуже. Саме за історичну цінність я і поставила такий високий бал. Тепер все детальніше.

У книзі немає як такого сюжету. Події розгортаються в Криму, а саме в Бахчисараї та Сімферополі. Роман поділений на 3 частини. Перша частина описує дитинство головної героїні (її імʼя читач дізнається вже на останніх сторінках і для цього є причини). Друга частина про невротичне (як каже сама авторка) кохання. Третя ж про анексію Криму та його окупацію.

Якщо коротко, то це роман-становлення та пошуку своєї ідентичності на фоні історичних подій в Криму. Героїня, завдяки своїй подрузі Аліє, відкриває для себе світ кримських татар. Вона дізнається про сюргюнлік – депортацію кримських татар в 1944 році. Про страждання цього народу, їх намагання повернутися, повернути свої будинки, землю, права. У школі ж, завдяки вже вчительці, дівчина усвідомлює, що Крим – це ще й Україна. І починає відкривати для себе вже українську історію та культуру.
Дівчина, у якої батьки росіяни, дідусь герой срср + нквдіст, намагається розібратися в своїй ідентичності. Хто ж вона? Росіянка чи все ж таки українка? Чи має вона право називатися українкою? А тут настає 2014 рік…

Протягом всієї книги у мене було відчуття, що авторка хотіла написати про Крим, його історію та культуру, але чомусь обрала не nonfiction, а роман. Тому періодично вона була змушена вставляти діалоги, проблеми героїв, кудись вести сюжет… Тому ці діалоги здались доволі штучними (ну не говорять так друзі), як і самі персонажі.
Книга більше не описує, а перераховує. Перераховує історичні події, перераховує дії героїні, перераховує її почуття. Але я не відчула сильних емоцій, саме з художнього аспекту. Тобто якісь психологічні проблеми у героїв наче і були, але мені вони здались доволі надуманими.
От чесно, я не знаю які головні герої. Їх описи – це 2-3 речення і все. Які вони? Чим вони живуть, окрім як проблемами Криму? Які у них проблеми? Які мрії? Або ж щодо любовної лінії? На чому тримаються відносини героїні і Влада? Чи люблять вони одне одного? Влад – якась мразота, який постійно колов героїню, а потім ще й “а чого ти ображаєшся, це ж правда?”. І я, як читач, не розумію, чому вона з ним. Бо мало описів її почуттів, мало її рефлексій, мало її думок.

АЛЕ

Як потім я дізналась, спочатку авторка хотіла написати художні репортажі про Крим. Вона провела багато інтервʼю з різними людьми, назбирала купу інформації та розповідей. Але в той час вона переживала особисту любовну драму, тому все це вилилось в кримський роман.
Чи це погано написаний роман? На мою думку, так. АЛЕ інших у нас немає ні про Крим, ні про сучасні там події. Тому важко оцінювати його саме з художньої точки, точніше не хочеться. Адже наразі ця книга дуже важлива для нашого суспільства. Це перша книга, яка звʼязала континентальну Україну та Крим. Це перша книга, яка розповіла про справжній Крим. Це перша книга, яка висвітила байдужість української влади до Криму. Це перша книга, яка показала, що справді трапилось в Криму в 2014. Вона торкається багато болючого. І робить це легкою та зрозумілою формою.

Роман зображує не шаблонний романтизований Крим з його морем та пахлавою. А справжній Крим того часу. З утисками кримських татар, навалою рускіх відпочивальників, ряжаних козачків, нерозуміння Крим – це Україна чи все ж таки росія та чи робила щось Україна, щоб Крим вважав себе повноправною частиною цієї країни?

- Але ж і кримські татари переважно говорять російською?
 - А як вони можуть інакше? — спалахувала я.
 - Ясно, що це не їхня вина. Просто Росія — імперія національного вирівнювання. Це сказав не я, а американський до-слідник, Тері Мартін. І Росія ненавидить розмаїття. Все має бути однаковим. А Україна натомість — країна національного пофігізму. Їй пофіг навіть до потреб титульної нації, не те що ще когось. Тому в Україні кожен може робити що хоче, а по-справжньому чогось хоче тільки Росія — тож вона приходить і спонукає всіх робити те, що хоче вона.

Авторка в діалогах розвінчує всі міти щодо кримських татар, українців в Криму, навіть російської культури. А правда, що кримські татари – “прєдатєлі”? А правда, що українська мова  – це мова селян? А українські письменники тільки про село писали? А навіщо вчити кримськотатарську мову? А у них що є свої письменники? Та й навіщо вам свої садочки та школи? І це величезний плюс книги.

російське село було — суцільна тоска, а село, описане в українців, — суцільна трагедія.

Анастасія Левкова доволі детально розповідає історію кримських татар та Крим в цілому. Тут є навіть історичні вставки, як, наприклад, про депортацію або ж про життя Мустафи Джемілєва. Або ж які народи колись проживали в Криму. А анексія Криму взагалі розписана ледь не погодинно. Це боляче читати, але дуже важливо.

Аліє втомлена. Більше, ніж я. Аліє втомлена боротьбою, зрозуміла я згодом. Боротьба всіх поколінь навалилась на неї всією вагою. Боротьба, що точиться понад дві сотні років: постійні утиски прав, зневага з боку прибульців, які насаджують свій лад, а точніше, безлад... Вони валять будинки бульдозерами, як-от — масово — у селищі Червоний Рай 1992-го, бʼють людей до крові, до переламів, забирають, викрадають і убивають. Змушують до еміграції. Еміграційні хвилі почались іще з першої анексії Криму Росією — в 1790-х, 1830-х, 1850-х... хІх століття узагалі звали чорним — не знали-бо ще, яким буде хх! Еміграції 1920-х, депортація 1944-го, боротьба за повернення, боротьба - уже на своїй землі — за права...
 І що тепер — знову боротися? Знову виходити на пікети, після чергових порушень виступати ще масовіше, і знай будувати свої доми, памʼятаючи, що бульдозери можуть їх зруйнувати? Знову — бо під Росією так завжди — через боротьбу гинути?
 Чи знову емігрувати?

Коли читаєш, через що пройшли кримські татари, і здогадуєшся, через що вони проходять зараз – стає сумно та страшно. А потім згадуєш, через що пройшла та проходить вся Україна – і приходить злість. росія має бути знищеною.

Коли я тільки купила книгу, то думала про яку землю йде в назві роману. Це про Україну чи про Крим? А насправді одне без іншого не може бути. Коли почалось повномасштабне вторгнення, то попри весь жах, що воно принесло, у нас зʼявилась надія, що ми повернемо Крим додому. І авторка на останніх сторінках дає нам надію на це і в романі.

І саме через це і треба читати цю книгу!

Героїня постійно питала себе чи має вона право називати себе українкою, чи стояти за права кримських татар. Я розумію її. Я – людина, яка усвідомила себе українкою лише в 2022 році. Що це значить? Я народилась і жила все своє життя в Україні, але чомусь розмовляла російською, читала їх літературу, дивилась їх фільми, хоча вважала себе українкою. Лише з 2022 року я почала вивчати своє, справді своє. І постійно сумніваюсь чи я справжня українка, чи маю право себе нею вважати. І Анастасія Левкова знайшла мені відповідь на мої сумніви:

 Ми, хто виросли на Дідах Морозах, а не Святих Миколаях, на «Наша Таня громко плачет», а не на «Петрику Пʼяточкіну», ті, хто слухали у підліцтві Земфіру і «Сплін», а не «Аква-Віту» і «Скрябіна», і «Океан Ельзи» відкрили для себе з російського серіалу «Брат», ми, які йшли ходою в парадах на 1 травня й ніколи не збирались родиною на Святвечір, читали Купріна і Пелєвіна, а про Курбаса й Андруховича дізналися вже дорослими, — ми не примажемось. Ми долучимось.

 Ми долучимось — ми виберемо українську мову і українську культуру, хай не як мову й культуру своїх батьків і дідів, бо родинні історії — болісні й суперечливі, — а як мову своїх дітей. Тож нашим дітям не доведеться відкинути звичне з колиски, шукати нових себе, видлубувати культуру своїх справжніх предків або й не предків, а просто сусідів, і наші діти вже не каратимуться відчуттям: я — примазався, я — примазалась.