Всі мої слова мають сенс, ти тільки слухай уважно. Я розповідаю тобі твою історію(с)
Я, виявляється, виникаю з пам’яти, а не з заплідненої яйцеклітини. (c)
Я все своє життя говорила російською мовою. А як інакше: мама – росіянка, російськомовне місто, літні канікули у бабусі в росії. І чесно кажучи, мовне питання взагалі не повставало. Але в той самий час я завжди була проти російської мови як другої державної (ця теза мене навіть обурювала! “у нас є українська, навіщо друга?!? це не росія!”) і що моя дитина буде говорити тільки українською (як це жило в мені – не знаю).
Після Революції гідності почала потрохи думати про самоідентифікацію, мовне питання, впливу росії на нашу країну, історію України. Але на жаль я знайшла швидкі відповіді, тому поверхневі та часто неправдиві.
До чого це я: роман “Амадока” Софії Андрухович змінив мене (якби пафосно це не звучало). Він змусив мене знову поставити ті самі питання, порефлексувати на ці теми і знайти зовсім інші відповіді. Книга розповіла мені про Розстріляне відродження. А вже знаючи, що близько 30 тисяч українських митців було знищено радянським союзом в 30-х роках, то ніяких сумнівів чи виправдань просто не може існувати. Саме “Амадока” відкрила для мене українську літературу та початок формування української свідомої самоідентифікації.
Я прочитала безліч рецензій на цей твір різних критиків та критикинь. Вони гарно його “розкладають”, пояснюючи безліч нюансів та ліній. Але мені не хочеться видавати чужі думки за свої. Тому я опишу свої відчуття, свої думки та свої рефлексії.
“Амадока” – це масштабний роман-мозаїка, величезний роман на 800 сторінок, в якому змішались:
- різні жанри: історичний роман, сімейна сага, притчі та есеїстика
- різні історичні періоди України: АТО, розстріл євреїв в 1941 році, Розстріляне відродження
- історії або згадки різних українських (або звʼязаних з Україною) митців: Сковорода, Пінзель, Петров з Зеровою та безліч неокласиків і не тільки.
Отже, про що ж цей роман. “Амадока” складається з трьох частин.
Перша – це сучасність, точніше події відбуваються в Києві в час АТО. Хлопець після російсько-української війни на Сході опиняється в лікарні: тіло пошматоване, обличчя невпізнаване, повна амнезія. Але його по губах пізнає його дружина Романа і забирає його додому. Так вона починає розповідати йому хто він, що любить, чим надихається. Але Богдан нічого не пізнає – все чуже, незнайоме…
Друга – містечко Бучач (Тернопільська область) під час окупації німців у Другу світову війну. Історія кохання єврейського хлопчика Пінхаса та українки Ульяни (бабусі Богдана). Особисті драми розгортаються на фоні реальних історичних подій, а саме Голокосту.
Третя – це продовження історії про Богдана. Але на перший план виходять розповіді про життя скульптора Пінзеля, філософа Сковороди, праведника Баал Шем Това. Окремою главою під назвою “Непроникне”описуються відносини між Віктором Петровим (той що В.Домонтович) та Софією Зеровою. А також великий шмат тексту про представників Розстріляного відродження.
Всі ці 3 частини зовсім різні, але в кінці більш-менш (у кого як) все складається в один пазл, в одну картину. Це роман про травми України. Такі неоднозначні та замовчувані, але такі важливі та болючі. Проте без них, без усвідомлення їх, без обговорення не існує української ідентичності.
Назва роману іде від назви озера Амадока. Як пише вікіпедія, це “гіпотетичне озеро чи болото на межі Поділля та Волині, зображене на низці середньовічних карт. Існування озера не підтверджується сучасними дослідженнями.” Про нього наче згадував Геродот, воно зʼявлялось на різних мапах XVI–XVII століть, але його немає. Чи воно зникло, чи це містифікація, чи просто помилка, яку повторювали один за одним – не відомо.
Якщо найбільше озеро в Європі могло зникнути, то що говорити про людей чи культури? Адже росія впродовж сотні років знищувала мільйони людей, різноманітні народи з їх культурою і продовжує це робити. Вона містифікує історичні події, перекручує факти, навʼязує свою історію, створює міти. І наша історія, або краще сказати памʼять, як озеро Амадока – суперечлива. Нам треба самим розібратися, де наша справжня памʼять, а де хибна, де вона втрачена, а де віднайдена, де вона сфальсифікована в інтересах інших, а де ми намагаємось самі забути. Треба по фрагментах, як мозаїку, зібрати всі шматочки памʼяти, щоб не забути хто ми були та хто ми є зараз.
Це багатошаровий роман, адже тут майже все має подвійне значення: імʼя героїні, професії героїв, валіза з архівними фотографіями, пластичні операції та шрами, навіть рибка в акваріумі у лікарні. І це лише те, що лежить на поверхні. Безліч метафор, відсилань, алюзій, переплетінь та натяків. Щоб все це помітити, зрозуміти точно треба мати філологічну освіту.
Можна сказати, що це роман з трьох романів, тому книжка відверто читається складно. Ще й 800 сторінок! Особливо, коли ти відразу помічаєш, що Романа (ще й таке імʼя) пізд не викликає довіри. Ти співпереживаєш герою, хвилюєшся за нього (авторка майстерно нагнітала ось це “ось-ось щось відбудеться”), чекаєш розвʼязки – а ні! Ось почитай біографію Сковороди, а ось тут притчі від засновника хасидського руху Баал Шем Това, а ще про сфабриковану справу Спілки визволення України, ну і листи-листи Петрова-Зеровой. І ти такий “я не пойняв, а де сюжет, а де герої?”.
Склалось враження, що це не цілісна картина, а наче збірка роздумів письменниці. Але коли ти відпускаєш текст, на зміну подиву, злості та відторгненню приходять усвідомлення, прийняття та захват.
Безумовно, це важкий твір. Сюжет не лінійний, треба слідкувати за текстом, адже оповідачка не надійна, забагато історичних фактажів, залишилось багато питань без відповідей, але книжка вартує цих страждань. Адже “Амадока” відкриває двері до української ідентичності, а зараз це найголовніше.
Українською мовою електронну книгу “Амадока” можна придбати тут.