Свобода полягає в тому, аби прийняти все, що сталося. (с)
На початку року я провалилась в емоційну яму через війну та особисті проблеми, зв’язані з війною. Бахмут, Соледар, Дніпро, Бровари… Я зрозуміла, що не вивожу все це… Але згадала, що в перший місяць повномасштабної війни мені допомогла книжка вийти з цього зцепеніння. А саме“Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі” Віктора Франкла. Тому придбала «Вибір» (The Choice: Embrace the Possible) Едіт Іви Еґер, яку дуже рекомендували читати при саме таких симптомах як у мене.
“Вибір” – це автобіографічна книга Едіт Еґер, у якій вона розповідає про своє життя. У 16 років дівчина разом зі своєю сімʼєю потрапила до Аушвіцу. Лише вона та її старша сестра вижили, батьки та дідусь з бабусею померли. Після звільнення з концтабору вона починає своє життя з нуля. Але Едіт продовжує страждати від минулого. Поки не починає розуміти, що таке травма та ПТСР. Використовуючи свій досвід, вона робить висновок, що кожна людина сама творить своє життя. Бути жертвою минулого чи бути вільним від нього – це вже вибір людини:
Ми не могли контролювати найстрашніші явища нашого життя, проте ми мали владу визначати, як саме жити після травми. Вцілілі могли залишатися жертвами ще впродовж тривалого часу після того, як пригнічення припинилося, чи могли навчитися досягати успіху.
Якщо ви хвилюєтесь, що книжка лише про жахіття концтабору, через що буде важко читати, то можу вас запевнити, що зовсім трошки. Описуючи жахи 44-45 року, авторка все одно дає надію на краще. Тим паче, що ці події займають лише чверть твору. Велику частину тексту займає післявоєнні роки: перші роки в Угорщині, шлюб, діти, еміграція, пошук себе, навчання, становлення психологинею. Третина ж книжки – це її практика в психології та уроки, які вона винесла з сеансів своїх пацієнтів.
Ця книжка мені більше імпонує, ніж Віктора Франкла, або краще сказати зрозуміла. Я розуміла за що трималась авторка, коли вона перебувала в концтаборі: за сестру, за фразу, яку вона повторяє як мантру “Якщо я виживу сьогодні, завтра я буду вільна”, за надію зустрітися з Еріком, хлопцем якого вона кохала, за його останні слова, що давали сили не втратити себе.
Я зрозуміла, як важливо мати щось хороше в минулому, щоб винести негаразди теперішнього. Це як з дементорами в Гаррі Поттері: тільки людина, у якої були щасливі миті зможе вирватися з тенет безнадії.
Я ніколи не думала, як важко було євреям саме після перемоги. Вони пережили жахіття, але “на волі” у світі вже після війни вони зустрічають тих самих антисемітів, які були під час війни. Ці антисеміти будуть ненавидіти їх ще багато років, поки не зміняться (якщо, певна річ, зміняться взагалі). Головна мета в концтаборі – вижити, після війни – витягнути себе з депресії та віднайти себе. Саме після перемоги на головну героїню валиться реальність та наслідки війни.
Вона намагається забути своє минуле, заперечити його. Через що тільки посилює свою травму. В неї зʼявляються панічні атаки та флешбеки з минулого. Їй знадобилось багато років та сил, щоб признати свою травму, відкрито поглянути на неї та прийняти її.
Час не лікує. Людина це робить сама, з часом. Зцілення можливе, коли ми вирішуємо взяти на себе відповідальність, коли вирішуємо піти на ризик і, нарешті, коли вирішуємо позбавитися рани, відпустити минуле чи журбу.
Але є маленькі але.
Книжка сповнена надією та любовʼю. Але саме ось ця теорія всепрощення та вселюбові мене відштовхує. Я точно не просвітилася як Едіт Еґер, і не розумію, навіщо прощати Гітлера, як і не можу простити рф війни в моїй країні.
Також мені важко далась остання третина книги, власне описи практики. Я не впевнена, що за один сеанс можна змінити життя людей. А саме це нам описує авторка. Якби так легко було, то ми б не ходили роками до психотерапевтів, по колу обговорюючи одні й ті самі проблеми.
А ще я не розуміла, як Едіт Еґер могла мати власну практику, коли в неї самої була величезна травматизація. Як вона може допомагати людям з ПТСР, коли сама втікає від минулого. Як вона маючи знання про травму (вони ж вчили це в університеті), не розуміла як важливо звільнитися від внутрішнього тягаря. (Як добре, що зараз психологи мають мати власного супервізора, а також бути у власній терапії.)
У дитинстві Едіт займалась балетом, від чого отримувала величезне задоволення. В Аушвіці вона танцювала для доктора Менгеле, уявляючи себе не в концтаборі, а на сцені. Тому я усю книжку очікувала, коли ж авторка напише, що вона повернулась до балету чи танців. І цього так і не сталося, але в “Подяках” згадала свого партнера з танців. Можна припустити, що все-таки вона повернулась до них. Шкода, що про це не написано, адже це також про звільнення від травми. І чомусь мені було це важливо почути.
Отже, мені дуже імпонує концепція, що я сама відповідаю за своє життя. Так, це життя, тому у ньому будуть важкі часи, травми та стреси. Але тільки я вирішую як до цього ставитися. Треба не боятись темряви усередині себе, а навпаки виштовхувати її з себе. Книжка “Вибір” допомогла мені, черговий раз показавши, що людина може перенести усі негаразди, головне вірити у завтра, але жити сьогоднішнім, адже “бути вільними означає жити теперішнім.” Раджу читати цю книгу усім і кожному.
Мої улюблені цитати з твору:
Проблема не в тому, що він принизив мене чи вважає мене нікчемою. Проблема в тому, що я вірю його думці про мене.
Я зрозуміла, що почуття, якими б сильними вони не були, не смертельні. І що вони тимчасові.
Свобода полягає в дослідженні відкритих для нас варіантів вибору та їхніх наслідків. — Що більше ти маєш варіантів, то менше почуватимешся жертвою.