Мені здається я не читала жодного поганого відгуку на роман “Знову й знову” (Time and Time Again) англійського письменника Бена Елтона. Тільки схвальні «захопливо» та «не відірватися». Саме тому і вирішила його почитати. І трошки розчарована…

Я не люблю писати короткі описи книжок, тому часто беру їх анатоції. Так я збиралась зробити і в цей раз. Але коли прочитала її, то дуже зраділа, що не читала її до того як взялась за роман. Адже вона спойлерить всю розвʼязку!
ТОЖ БУДЬТЕ УВАЖНІ ТА НЕ ЧИТАЙТЕ АНОТАЦІЮ ДО КНИГИ

2025 рік. Г’ю Стентон втратив родину. Його вигнали з армії. Загублений та одинокий, без сенсу життя та бажання жити далі. Але йому пропонують таємне і важливе завдання: відправитися в 1914 рік, не допустити велику війну і запобігти гибелі мільйонів людей. Тож Гʼю збирається врятувати ерцгерцога Франца Фердинанда.

Очевидно з мого опису, що “Знову й знову” про подорожі (а точніше подорож) у часі. Якщо чесно, то я мало читала книг на цю тематику. Але як я памʼятаю, то спроби «врятувати світ» закінчувалися ще більшими проблемами для нашого світу. І роман Стівена Кінга “11.22.63” гарний приклад цьому твердженню.
“Знову й знову” не став виключенням (вимбачте, трохи спойлера).

Моєю головною проблемою стало – високі очікування. Якось через такі захопливі відгуки, я очікувала щось більш динамічне, цікаве та пригодницьке. А тут якось так рівно, без нервів та без саспенсу.
Лише з 84% книги стало дійсно цікаво і зʼявилась інтрига, чим же все закінчиться. Я не очікувала такого, тому була приємно здивована.

У романі багато дивних сцен, які не давали повірити сюжету чи героям. Як, наприклад, на супер важливому місці для місії відбувається рейв вечірка. Звучить, тупо. Адже перед цим ми дізнаємось про таємничий орден, який викупляє будівлю, з якої можна відправитися у минуле (тільки звідси й тільки в певний час). Героїв везуть під проводом поліції, що підкреслює важливість місії та наявність впливових звʼязків ордену. Але ні, саме тут out of nowhere виникає рейв вечірка. Тобто ніякої охорони, перевірки чи контролю? Щось мені не віриться в це.
Якась дивна логіка в роздумах як запобігти війні, кого вбивати (ерцгерцога чи кайзера), коли, як, кого підставити (це взагалі був провал). Якісь дивні дії героїв (взяти у минуле ноутбук чи розповісти майже першій зустрічній жінці, що він з майбутнього).
І такого доволі багато. Саме тому мені було важко читати цю книгу.

Головний герой також не викликав позитивних емоцій. Бо він ніякий. Картонний, беземоційний, герой-коханець. Про його нове кохання я взагалі мовчу. Перші сторінки книги: “Я ніколи не закохаюсь в іншу після смерті дружини”. Буквально перша незнайомка в потязі “Добрий вечір, може потрахаємось?” – наш герой “Це справжнє кохання”.
Теж бісило, що в нього зовсім не було рефлексій. Він, бляха, змінює історію. За день до важливого рішення він думає не про наслідки, не про план, а який він молодець, що рятує людей. Він ще нічого не зробив, а вважає себе героєм і розмірковує про майбутнє. Жодних вагань і жодних сумнівів.

Ще мені не вистачило саме 1914 року. Тут майже немає описів того часу. Все, що є це потяги та готелі – все. І взагалі зіжмакано описано життя героя в тому світі: як він адаптовувався, що його дивувало, якісь ляпи.
Ось наприклад в тексті згадується універмаг «Вертгайм» в Берліні. “…він був просто велетенський. Він міг похвалитися вісімдесятьма трьома ліфтами. Вісімдесят три ліфти! У 1914-му.” Мене це вразило, що я навіть погуглила про нього. Ось він на фото.
Але таких деталей або емоцій в книзі майже немає. На жаль.

Отже,  роман непоганий, але нічого нового. Фінал сподобався, але чи варто читати всю книгу тільки заради останніх 50 сторінок – вирішуйте самі.