Червоні мурахи плодяться, гуртуються у колонії, хутко розповзаються Україною — її містами, селами, хуторами. Вони розтікаються, як розтікається вогняна ріка перелогами сухої трави; загрозливо пищать — хочуть панувати над нами. (с)
Щороку в четверту суботу листопада Україна вшановує пам’ять жертв Голодомору.
Саме тому, хочу поділитися з вами книгою “Вік червоних мурах” Тетяни П’янкової, адже вона про Голодомор 1932-33 років в Україні.
Якщо “Інтернат” Жадана – це один з найсильніших романів, що я читала в 2023 році, то “Вік червоних мурах” – один з найважчих романів 2023 року.
Це дуже емоційно важка книжка. Мені трохи пощастило, що я знала про що саме вона. Це як раз той випадок, коли від спойлерів була користь. Адже саме спойлери допомогли хоч трохи емоційно підготуватися до подій. Але якщо подумати, то тут описуються усі жахи, які були під час Голодомору. Усі. Тож можна і здогадатися, що чекає на читача. Хоча мушу признатися, що деякі сцени я так і не змогла прочитати, а просто пропустила. Занадто було важко це читати.
Це історія маленького села Мачухи в Полтавській області в 33 році. День за днем його жителі вмирають від голоду. Харитон кожного ранку їздить по селу та збирає трупи. Олексій – червоний комісар, в імʼя партії та “свєтлого будущєго” дає бій куркулям, забираючи останні крихти у людей. Свирид же йому в цьому допомагає. В той час як 19-літня Явдоха зі своєю мамою та молодшим братом намагаються просто вижити.
У книзі 2 світи: партійний та звичайних селян. У перших все є. У них навіть коні їдять пряники, щоб бути гарнішими. У селян немає нічого. Тільки голод та смерть. Одна молода дівчина сидить на дієті, щоб бути здоровішою, інша – робить коржі з сухого листя.
Щодо їжі. Маторжаники, підпалки, плесканчики, брондюшки, щоденники – це їжа, яку їли під час голоду. Ну як їжа. Це жолуді або ж шишки, натерті на жорнах та й вариться у воді. Це коржі з ріпака, або ж кори, або ж корінців, або ж насіння бурʼяну з тертим буряком, або ж з натертих бруньок. Їжа – це сіно чи солома, виварені пояси чи батоги. Будь-яка весняна зелень, яка тільки прокльовується. Це все, що можна знайти і зʼїсти. Про пташок, жаб, ховрахів, щурів, собак і котів я мовчу.
Оповідь ведеться від лиця трьох головних героїв Свирида, Явдохи та Солі. Явдоха – молода дівчина, яка б і рада померти, але продовжує жити. Її батька відправили до Сибіру, як зрадника Родіни. Мати ходить працювати в колгосп, звідки іноді приносить хоч трохи гороху чи проса. Хоча цього не вистачає на 3 людей. Тому Дуся з братом постійно шукають хоч щось їстівне у лісі, селі, полі…Хоч щось.
Свирид з самого дитинства закоханий в маму Явдохи – Ганну. Але вона обрала іншого. Він продовжує мріяти про неї: то погрожуючи їй, то улестуючи. Чоловік працює бригадиром в сільраді, він при владі, в партії. Але чомусь сумніви зʼїдають його.
Соля – молода дружина комісара Олексія. Через втрату дитини, починає заїдати це горе, доводячи себе до тяжкого стану. Її садять на жорстоку дієту, тому Соля марить лише про їжу.
“Вік червоних мурах” – це психологічний роман. Він написаний таким чином, що герої оголені перед читачем. Ми знаємо їх думки, почуття, мотивацію. Тут все подається «в лоб». Тому для любителів пошукати сховані смисли чи підтексти цей роман не підійде. Особисто для мене це не було мінусом книги. Вона зовсім не втратила глибину чи психологізм. Навпаки, авторка тільки підтверджує, що добре розбирається в людях.
Авторка прям вивертає душі героїв. Показує, як важко залишатися людиною під час такого жаху. Поступово крок за кроком людина втрачає гідність, повагу до смерті, а вже потім і людяність. Чи підеш в постіль до некоханого за хліб? А чи кинеш дитину, яку тобі підкинули чи забереш з собою? А чи відправиш свою дочку на зґвалтування заради сина, щоб його в Сибір не забрали? А чи підкинеш немовля до сільради у надії, що його нагодують та виростять?
І таких етичних питань та виборів перед героями вистачає. Та чи є час для етики, якщо пухнеш від голоду? А якщо пухне твоя дитина?
Єдине, що впало в око, що усі “поганці”, які уособлюють в собі радянську владу зображені якимись садистами: від звичайного міліціонера до комісара. Не знаю, але трохи виглядало занадто карикатурними. Як і фрази від героїв, які хаять радянську владу, використовуючи слова типу “пропаганда” або ж “вусатий тиран” щодо Сталіна. Можливо, я недооцінюю жорстокість червоних, але мені важко повірити, що прям усі були тваринами.
Отже, це сильна, але дуже важка книжка про Голодомор на прикладі одного українського села. Вона точно підійде не всім. Починаючи від жорстоких сцен смерті і закінчуючи мовою. Так, мова тут незвична. Дуже багато незнайомих слів, які мають виноски (особисто мені сподобалось дізнаватися нові слова). Сама мова доволі поетична, розлога з відступами, рефлексіями та описами.
Але нам треба знати свою історію, особливо, якщо це такі темні часи в ній. Хай це художній текст, але він добре відображає, що насправді пережили українці в той час. Тож роман “Вік червоних мурах” варто читати усім.