Це ж хаос! (c)
Це вже 3 роман, який я читаю в українського письменника Макса Кідрука. Перший був “Не озирайся і мовчи”, другий “Де немає Бога”, третій – “Бот”. І це зовсім різні несхожі один на одного твори. Єдине, що їх обʼєднує – це жанр технотрилер. Тобто багато наукових фактів, розʼяснень, підґрунтя, а також помилок в технологіях, які призводять до фатальних наслідків.
“Бот” – одна з найвідоміших книг автора та одна з найперших, які написав Кідрук. Таких сюжетів ще не було в українській літературі. Але через брак досвіду у написанні є деякі моменти, які неприємно тригерили своєю банальністю. Проте книга цікава і дуже пізнавальна. Я отримала величезне задоволення і не могла відірватися від неї.
Головний герой – Тимур, київський програміст, який займається віртуальними іграми. В один день йому роблять пропозицію, від якої він не може відмовитися. А саме поїхати до Чилі й пофіксити програму, яку він розробив 3 роки тому, але там щось пішло не так. І дуже-дуже багато грошей. Тільки в пустелі Атакама він розуміє, що таємна база займається створенням бійців нового покоління. В їх голови вживляють спеціальні наноагенти, завдяки яким вони діють як єдиний організм. Програму, яка керує цими наноагентами, і написав Тимур – навіть не знаючи, що саме він створює. Але щось іде не так, і база втрачає контроль над ботами – навченими 14-річними хлопцями-вбивцями. Тимур разом з іншими науковцями намагаються зрозуміти, що ж це за “бага”, яка змінила свідомість цих ботів.
Тепер про плюси та мінуси книжки.
Безперечним плюсом для мене став сам сюжет. Він захоплює. Це цікава історія, зі сміливим “розвʼязанням проблеми”. Світ, у якому науково-технічний прогрес буденне явище, а розробкою штучного інтелекту займаються усі охочі. Колись він має стикнутися з наслідками цих необдуманих досліджень.
Друге, що потішило – це ось ця атмосфера горору. Сцен, які викликають відчуття жаху, відрази, страху достатня кількість. Автор прекрасно створює нагнітання та відчуття, що “зараз рване”. Дуже часто він використовує фрази типу “але він ще не знав, що через годину буде мертвий”. І це інколи дратувало, а інколи інтригувало.
В післямові Кідрук написав:
Моя пристрасть до пустель стала першим з двох стовпів, на яких постав «Бот». Іншим таким стовпом стала наука. «Наука» не в розумінні сукупності знань про який-небудь об’єкт чи явище. А наука — як найбільш небезпечна іграшка в руках людства.
І я згодна з цим. Великим плюсом став антураж книжки. Долина Смерті, пісок, спека, безкрайня пустеля підсилювали безвихідь героїв та герметичність подій. Люди борються за виживання в надлюдських умовах.
А от наука стала як плюсом, так і мінусом роману. Кідрук “упаролся” по повній, чого тут тільки немає: теорія хаосу, нейронні імпланти, фрактали, комплексні числа (прийшлось згадати що це)), мікробіологія, нанотехнології, описи дозаправлення в повітрі винищувачів, навіть уривки програмного коду. Це безліч сторінок з описами теорій, детальних досліджень та технічних деталей. Все це має наукове підґрунтя, всі технології – реальні. Комусь така кількість наукової інформації зайшло, комусь – навпаки здалось зайвим. Особисто мені було дуже цікаво, з дитячою радістю милувалась малюночками з фракталами.
Величезним же мінусом для мене стали персонажі. Оскільки я не раз чула порівняння Кідрука з Кінгом (і навіть в “Не озирайся і мовчи” сама його використовувала), то саме ця книга немає нічого спільного з цим. У Кінга найжахливіше у творах – це саме люди, а не вигадані потвори чи Зло. І те, як Кінг може змалювати одним реченням людину, її психологічний портрет вражає. Кідруку ж не вистачило досвіду (бо явно у “Боті-2” герої стали набагато обʼємнішими, а в “Не озирайся і мовчи” – вже прекрасні живі персонажі).
Тут вони вийшли (як на мене) дуже слабкі: поверхневі та шаблонні. Їх описи, мотивації, дії та реакції передбачуванні. Образ Тимура – це фейспалм, просто зібрані усі мемчики про “типічного програміста”: нерозчесаний ботан в потертих джинсах та кедах, який наче нічого не відчуває, лише мислить як робот. Інші персонажі (а їх багато!) такі ж самі – примітивні та банальні. Ще й важко запамʼятати хто є хто.
Про героїнь навіть згадувати неприємно, якісь сексистські уявлення в автора про жінок. Аліна – наречена Тимура, красуня з пласким животом і пружними сідницями хоче лише одруження (що ж ще треба дівчині!). Лаура – психіатриня, яка нічого не вміє і бігає в трусах. Думаю, ця фраза багато, що пояснює про автора:
Зазвичай їй легко вдається схилити матір на свій бік. Цього разу аргументів було малувато, та хіба жінки користуються аргументами під час суперечки?
Отже, крутий трилер з елементами горору та штучного інтелекту. Роман дуже кінематографічний, з нього міг вийти класний серіал, тільки треба створити гарних героїв зі справжніми історіями та діалогами.
П.С. Я не попередила, що “Бот” складається з двох книг: “Атакамська криза” та “Ґуаякільський парадокс”. Перша частина хоч і з відкритим фіналом, але сприймаю її як повністю завершеною історією. Тому якщо ви не фанат першої частини, то другу краще не чіпати.
Я ж прочитала “Ґуаякільський парадокс” і вважаю, що це непогане продовження. В чомусь автор прогреснув, як, наприклад, в створенні персонажів, в дечому було гірше – як у самому сюжеті. Вирішуйте вже самі читати вам продовження чи ні. Я не пожалкувала, що витратила час на продовження, але це відверто слабкіша частина.