Ну що це за життя таке? Срань, а не життя. (с)
Чому?!? Чому так важко писати відгуки на книжки, які сподобались?!? Ось я прочитала охуєнний роман “Вернон Господь Літтл” (Vernon God Little) австралійського письменника ДіБіСі П’єра, а в голові все, що є це “піздато”. Все! Ну чому так?
В принципі, ось це “піздато” також відгук, але все-таки хочеться так описати роман, щоб ви пішли і купили його. Це дебютний роман автора і він одразу за нього отримав Букера. Бо він того реально вартий.
Якщо вас покоробили мати, то ця книга точно не для вас. Адже розповідь ведеться від 15-річного хлопця Вернона, якого звинувачують у співучасті масшутінга його класу, де загинуло 16 людей. Певна річ, він не буде використовувати фрази на кшталт “ой лишенько” чи “в мене неприємності”. О ні! Він скаже як раз “блять” та “мені пизда”. Як і звичайний пересічний підліток, якого чмирять однолітки, у якого немає батька, мати якого думає лише про новий холодильник і хоч якогось чулувіка в домі та найкращий друг якого, виніс собі мізки.
Звучить депресивно? Думаєте, що це якийсь чорнушний соціально-психологічний роман? Або щось на зразок “Над прірвою у житті” чи “Щоденник баскетболіста”? А от і да. А от і ні. Бо справді, сюжет доволі серйозний, якщо вдуматися. Бо справді, автор підіймає соціальні теми. АЛЕ! Але все це так смачно описано, що не відірватися. Ця книжка просочена чорним гумором, сарказмом, просто жартами. Це яскрава сатира на американський світ.
— Верноне, я люблю тебе! Забудь все, що було раніше! Рідну людину любиш завжди, навіть якщо це вбивця, пам’ятай про це! — Йопт, мам, та ніякий я не вбивця! — Так, я знаю. Це просто так, для прикладу.
Вернон Ґреґорі Літтл, Вернон Геній Літтл, Вернон Грай-У-Всі-Діри Літтл, Вернон Гаплик Літтл, Вернон Геній-думки Літтл, Вернон Гівноїд Літтл, Вернон Ґодзілла Літтл, Вернон Ґонсалес Літтл, Вернон Господь Літтл
Ось наш герой. Постійні думки про трусики, нецензурна лайка, ненависть до світу. Але за цим ховається підліток: наляканий, розгублений, недолюблений, від якого всі щось хочуть. Він бачить світ таким, який він є: без лицемірства, без прикрас, без виправдань. Хуйовий світ, але справжній і щирий. З притаманним для такого періоду підлітковим максималізмом. Через що він і приймає неправильні рішення. Але він не може по-іншому.
Правда — штука непевна. Знаєте, як то буває: помирає людина, і всі, хто обсирав її за життя, ходять і розпинаються, яке ж то було ангельське створіння. Я вкурюю, що так влаштований світ, — народ щодня зі шкіри лізе, щоб виїбнутися одне наперед одного, а потім, як стається халепа, брехню брехнею перекриває.
Це сатира на типове американське життя: масові шутинги в школах, булінг, нескінчені телешоу та намагання бути зіркою, судова система, яка перетворюється знову ж таки в телешоу, заїдання проблем, педофілія, психіатри, яким самим треба лікуватися, адвокати-зірки та безперервне споживання всіх та всього.
А всі ці адвокати навіть удома не скидають з себе цих своїх напівпосмішок? Може, вони тому й стали адвокатами, що мали надміру розвинені здібності до цих єхидних смішочків, які ніби дають тобі зрозуміти, що хіба лиш такий неотесаний довбень, як ти сам, може вірити у те, що ти щойно сказав. Може, вони ще зовсім малюками випадково зронили такий єхидний смішок, а батьки почули і сказали: «Дивись-но, кохана, адвокат росте».
Окремо хочу виділити стосунки між Вернаном і його матірʼю. Мама, мʼяко кажучи, у хлопця не фонтан. Вона думає лише про себе. Уявіть, її сина звинувачують у масовому вбивстві, йому загрожує електричний стілець, а все, що вона хоче від сина, щоб він знайшов роботу, бо треба платити за електрику. В той час, як цей 15-річний хлопець, справді відчуває любов та тепло до неї, а ще величезну провину, що він не працює. Нагадаю, хлопець став свідком смерті найкращого друга та половини класу…
Моя стара тим часом намагалася вчинити самогубство. Мені потайки дзвонила Пам — просила проявляти більше ентузіазму щодо Лаллі, холодильника і всього решта. Каже, мамка одного дня замкнулася в домі, увімкнула духовку на максимум і сиділа біля її прочинених дверцят. Вона, очевидно, у такій формі висловлює свій Крик Про Допомогу, дарма що духовка у нас електрична.
Отже, це гостра сатира в стилі драмокомедії. Сюжет розвивається стрімко, герой не дає сумувати, фінал – вогонь. Мова смачна, переклад – бомба. Просто треба брати і читати!
Єдиний мінус для мене, це спойлери. Так трапилось що я знала* чим закінчиться книга (чортові відгуки зі спойлерами!). Тому читаючи твір, я не дуже сміялася чи посміхалася зі жартів. Мені було дуже-дуже сумно. Адже головний герой звичайний підліток: добрий, але травмований. Тому намагайтеся не читати анотації та уникайте спойлерів, бо вони можуть зіпсувати книгу!
*думала, що знаю
любителі крутити ножі, типу моєї старої, увесь час, коли не сплять, займаються сплітанням докупи гівна у гігантське павутиння, ніби павуки. Це чиста правда. Вони витягують з йобаного всесвіту перше-ліпше слово і заганяють його прямісінько тобі у спину. Врешті вже неважливо, які саме слова ти вимовляєш, ти просто відчуваєш лезо десь під лопаткою. Наприклад: «Ой, дивися, яка машина!». — «Ага, така ж синя, як той піджак, який ти обблював на святкуванні Різдва, пам’ятаєш?». Я затямив одну річ — батьки завжди мають чим крити, бо в них є ретельно впорядкована база даних твоєї тупості й твоїх мерзот і вони готові щомиті застосувати її в бою. Вони ви́рубають тебе в секунду і безпомилково, не встигнеш і на крайчик дістати свою омріяну артилерію. З часом вони розуміють, що ти — не святе непорочне дитя, і в миті, коли їм нудно і нема чого робити, вони беруть і довбуть тебе, просто так, заради розваги — щоб ти не розслаблявся.