Матері! Чого ви плачете, матері? Шкода вам ваших синів? Не плачте. Їх мільйони в Росії. Жінки! Невже не обійдетесь без ваших чоловіків? Загинуть? Не журіться… Росія дасть вам інших! (с)
В школі ми вчили Уласа Самчука і його роман “Марія”. Але я памʼятаю, що мені важко дався текст, особливо його друга частина. Перечитуючи зараз, моя думка трохи змінилась: книга вразила мене, хоча друга частина також далась важко.
Повна назва роману “Марія: хроніка одного життя”, оскільки він саме про це. Це історія життя Марії: про її важку долю, складнощі селянського життя на кінці ХІХ – початку ХХ століть і Голодомор. Це перший роман, який висвітлює тему Голодомору в Україні 32-33 рр. Не даремно книга починається з присвяти:
«Матерям, які загинули голодною смертю на Україні в роки 1932–1933»
Мене дуже зачепила перша частина книги, а саме становлення Марії. Книга написана в 1934 році, на хвилиночку, але у творі є розлучення головної героїні з її чоловіком. На той час, я думаю, це було дуже важко зробити. Та й взагалі піти до іншого, та ще й в маленькому селі – нонсенс. Про аборти взагалі мовчу…
Мене приємно здивувало як раз те, як майстерно та потужно автор описує жіночу долю. Яку силу він вклав в героїню, справжнє розуміння чого вона хоче. Ось цей психологізм Марії і покорив мене. Та й взагалі усі персонажі мені сподобались. Саме як вони прописані, а не їх характери. Характери як раз не дуже.
Остання частина “Книга про хліб” знову йшла важко. Страждання селян від війн, вояків, совєтов, які захопили владу, голоду – складно як емоційно читати, так і інтелектуально. Інтелектуально складно, бо твір написаний складною мовою. Деколи я навіть не розуміла, що сталося.
Але це важливий роман для української літератури та української історії. Недарма він був заборонений в радянському союзі. Тому його варто читати і зараз.
Довго шкребеться людина, поки трохи того… у люди вишкребеться. (с)
А от про трилогію «Волинь» я навіть не чула. Уласа Самчука називають українським Гомером ХХ століття. Думаю, не останнє місце завдяки цій трилогії. Адже це величезна масштабна праця, яка зображує українське життя селян на початку ХХ століття. Але твір не тільки про селянство, а й про важливість освіти та самоідентичності.
Перша книга “Куди тече та річка?” знайомить (за 324 сторінки гарно познайомить) читача з родиною Довбенків: Матвієм і Настею, синами Василем, Володькою, Хведотом, дочками Катериною і Василиною. Матвій постійно думає про землю та як прогодувати сімʼю. Через нестачу землі вони змушені переїхати до іншого села. Нові труднощі, нові виклики, нові друзі і вороги. Але для Володьки, малого хлопця, все цікаво. Він може годинами слухати розмови чоловіків у млині, розглядати поля та комах, битися з приставучим і неслухняним Хведотом і мріяти про книжки.
Друга частина “Війна і революція” вже про навчання Володьки. Він все так же закоханий в книжки, не втрачає свою цікавість до всього світу. В той час як батьки стають свідками Першої світової війни, а потім національно-визвольної боротьби у 1917—1918 роках. Владу захоплюють то совєти, то поляки, то українці. Все це негативно відображається на житті звичайних селян, яких грабують, забирають до армії, або ж вбивають.
Третя частина “Батько і син” вже про молодого парубка, який маючи освіту, не розуміє як її застосувати. Володько поступово змінюється, жити як його батьки, тобто землею, йому не по душі. Він намагається створити у своєму селі умови для молоді, щоб формувати українську ідентичність.
“Волинь” – це багато в чому автобіографічний твір. Адже Дермань – це рідне село письменника. Для маленького Володьки, а потім вже до дорослого Володьки, Дермань – це цілий світ. Улас Самчук проніс любов до нього скрізь роки. Можливо, саме тому роман вийшов таким реалістичним, комплементарним до персонажів та просякнутим любовʼю до цього краю.
Мабуть, в чомусь “Волинь” застарів. Так, його важко читати. Але попри це, мені було дуже цікаво. Побут селян того часу, масштабність подій, реалістичність та актуальність. Саме ось ця актуальність мене і вразила. Не раз я плакала від слів героїв. Книга написана 1932-37 роках, але проблеми в українців ті самі. 100 років тому вони билися з москалями за Україну, як ми бʼємось зараз:
Одвоюєм Україну, і все. Так чи так, а одвоюєм... Без жертви й таргана не вб’єш. А не одвоюєм ми — наші діти одвоюють. Мусить так бути..
Вік? — Ну да. Вік. Сто літ царство їх буде. Сто літ голод, мор, нужда буде. — А чому ж вік? То ж все загине... — Не загине. Наш народ не то що червоною шматою, але й червоним залізом з його місця не випечеш. А от силу свою за той час назверх покаже. Навчиться битися за себе. Цар був і не з нами, і не проти нас. А ці проти всіх. Бо ці з чужим духом. З татарським...
дуже сподіваюсь, що Улас Самчук пророк і в 2032 році (а краще раніше) рф зникне з мапи світу.
А це знайомо?
Дай Боже здоров’я, діти мої!.. — і випив.Гей, у лузі червона калина похилилася...Чогось наша славна Україна зажурилася… — затягнув соковитим баритоном Василь... А ми тую червону калину підіймемо! А ми нашу славну Україну гей, гей!..розвеселимо!..
І ця сцена також викликала сльози:
«Ще-е не вм-е-е-е-рла Україна, і сла-а-ава, і во-о-оля!» — вирвалося зненацька з середини збитого натовпу. Це було, як блискавка, як іскра в бочці пороху. В одну мить ціла зала вибухнула могутнім, розлогим співом. Спів той все ширшав, мов огонь, мов пожежа. Ось він вже вирвався у двері, ось бушує вже на дворі, ось прорвався на вулицю. Тисячі уст, тисячі грудей злилися в одному, великому звуці, в одному викрику, в одному кличі... Всі, мов заніміли, стояли без єдиного руху на одному місці, а тільки уста й груди співали, тільки очі горіли вогнем.
А ось ця цитата стала прям якоюсь сакральною:
І прийшла свята ніч, москалів у хаті нема. Гармат не чути. На столі білий настільник, кіш із паскою, крашан-ками, ковбасою, сиром і маслом. Під образами, тими самими, що були й у Дермані, і в Лебедщині, такими знайомими, що за сто років людина виразно памʼятала б їх облики, горить та сама червона лампадка й у хаті від неї той самий спокій, розведений теплою радістю.
Так трапилось, що я читала її якраз у Великдень. Як же мені хотілось відчути ось це “москалів у хаті нема. Гармат не чути”, а є лише спокій і тепла радість. Амінь!