Кожен Лабіринт має свого Мінотавра. Кожен кінець — це початок. (c)
Книг написаних у жанрі антиутопія не так багато, хоча гарних ще менше. Тому я з великим завзяттям взялась за українську антиутопію “Проєкт «Лабіринт»” Олени Кузьміної. Але на мій превеликий жаль, все ж таки я не можу її віднести до гарних.
Ось анотація до книги, в якій, до речі, є величезний спойлер, але як є:
Тоталітарна країна з закритими кордонами. Соціальні мережі, кіно та телебачення заборонені. Щодня проходять загальнодержавні медитації, психотерапія є примусовою, панує культ здорового способу життя. Держава — найвеличніша соціальна установа у світі. А ще щороку будь-хто може потрапити до «Лабіринту» — засекреченого проєкту, участь у якому — найбільша честь. Кожен порядний громадянин знає, що всі чутки про смерті у «Лабіринті» — це лише ниці маніпуляції так званого «Опору». Пані Сорок Третя, високопоставлена керівниця, втратила сина у шостому «Лабіринті». Тепер вона очолює десятий проєкт і намагається врятувати одного з учасників хлопця на ім'я Тео, бо сама знає не з чуток, що насправді там відбувається…
Почну з того, що авторка вміє інтригувати та описувати. Наприклад, після прочитання роману я довго думала, яку оцінку поставити. У мене є критерій: якщо я не жалкую, що витратила час на книгу, то це 3,5, якщо жалкую, то 3 і нижче. Мені було цікаво, хоча сюжет та фінал не зайшли зовсім. Але ж було цікаво… але чи варта вона згаяного часу? На жаль, у моєму випадку, ні.
Крім цього, плюсом є задум твору. Ось це “Кожен Лабіринт має свого Мінотавра. Кожен кінець — це початок.” Як я зрозуміла, що “посил” був в тому, що кожен сам вирішує ставати Мінотавром чи ні. Взагалі в книзі багато було натяків на тему “відповідальність і вибір”.
Та ні, нічого. Просто… Чому саме ми? Ми ж усі тут непогані люди, чому все це сталося з нами? Замість Персі відповідає Лєто: — Не треба ухилятися від відповідальності, ніби тобі три рочки. Все, що ти робиш,— то виключно твій вибір.
(Хоча про жертв та мисливців також є пару дойобів питань. Особливо, про вибір смішно читати під час війни…)
Але реалізація…. От чесно, все інше у книзі якось банально та карикатурно.
Отже, є проєкт “Лабіринт”, про який ніхто нічого не знає. Тобто раз на рік з усіх верств населення обирають по представнику і вони зникають. Все. Це 10-ий набір, тобто 100 людей брали в цьому участь. Зі 100 учасників є лише 4 чи 5, які вижили. Інші або мертві, або ж все ще в Лабіринті. Найтупіше, що Держава розповідає від чого померли ці учасники, типу від травм чи поранень.
І тут зʼявляється перше питання: як Держава «продала» Лабіринт народу. Якщо в “Голодних іграх” було шоу, прямі ефіри, люди спеціально готувались до цього. Було хоч якесь виправдання, чому існують Голодні ігри, то тут ні. Просто є Лабіринт без чітких правил, умов, строку – нічого немає. І коли учасники потрапляють вже на проєкт, то все що їм кажуть, що це «Соціальний експеримент в умовах абсолютної невизначеності». Все!
Про саму Державу я також мовчу. Бо все, що ми, читачі, знаємо, що круто після йоги на сніданок зʼїсти авокадо тост, а після трохи помедитувати. І що всі носять імена з давньогрецької міфології (бо як виявилось Президент в дитинстві любив міфологію *смайлик фейспалму). Але як довго існує ця країна (а судячи з усього вона зʼявилась недавно), з ким війна була, як прийшов тоталітаризм, ну хоч якусь інформацію – порожнеча.
Головні герої також не радують. Вони занадто картонні та пласкі. Як би авторка не намагалась їх “оживити” травмами та особистими проблемами – повнішими вони не стали.
Ще здивувала жорстокість, яка нічим не обумовлена. Типу «герої божевільні». Навіщо щось вигадувати, якісь сюжети, причинно-наслідкові звʼязки, якщо є таке просте і легке виправдання. Особисто мені ці сцени насилля виглядали дивними та надуманими.
Але вишенькою на торті став фінал. Якщо ви очікуєте знайти відповіді на питання чи хоча б дізнатися, що ж буде з героями, то не мрійте. Історія просто обривається. І ні, друга частина не планувалась, коли видавали книгу (як я розумію, всі задовбали авторку цим фіналом, що вона почала думати про продовження). Наче це і підсилює задум книги, але ж… Ну як так можна?!?
Тож, якщо коротко, то книга – не фонтан)