Лишається стояти й слухати, як усе довкола знищується й помирає. (c)
Роман “Інтернат” Сергія Жадана – це найсильніша з прочитаних мною книг у 2023 році. Так багато хочеться про неї розказати, але так важко підібрати слова… Мене зачарувало все: тема, сюжет, мова, атмосфера, фінал. Мабуть, у неї є недоліки, але я їх зовсім не помітила. Не хочеться йти в пафос, але це дійсно важлива книга сьогодення.
Зима 2015. Донбас. Головний герой Паша – вчитель в одній зі шкіл у прифронтовому містечку. Війна все ближче і ближче, як би Паша не намагався від неї відмахнутися. Але його небіж Артем живе в інтернаті у місті. У цьому місті вже починаються воєнні дії, тому Павло змушений поїхати за ним. Так він стикається з реальністю…
Паша такий собі інфантильний молодий чоловік. Він ненавидить свою роботу. Майже не говорить із батьком, з яким живе в одному домі. Його дівчина його кинула. Із рідною сестрою напружені стосунки. Є племінник, який живе в інтернаті, хоча Паша і був проти цього рішення. Про таких, як він кажуть, ні риба ні мʼясо.
Відмучившись п’ять років, він повернувся назад, на станцію. Почав викладати в школі. Певний час не сприймав запаху зі шкільної їдальні. Потім погодився, що це відтепер буде його запах — запах пересмаженого й гіркого, запах байдужості й відстороненості, запах чужого життя, яке намагаєшся видавати за своє.
Коли читаєш книгу, то не розумієш, хто “наш”, а хто “ваш”. Адже саме Паша не розуміє цього, тому сам і плутається. Він намагається впевнити себе, що це не його війна. Оскільки у нього проблема з рукою, в армію його не заберуть, то він має цю розкіш не робити вибір. Адже якщо зробити вибір, то треба буде брати і відповідальність.
Але ця дорога за племінником усе змінює. Він потрапляє в пекло. 3 дні на його очах відбувається справжня війна: щось вибухає, помирають, рятуються, тікають, погрожують, ховаються, бояться… І як би Паша раз за разом собі не казав “нікого не шкода!”, проте від вибору не втекти.
Паша дивиться в темряву. Вона рухається й пульсує. І жодних зірок там, ясна річ, немає. Є натомість уся та каламуть, яка вже котрий день висить над містом, обтяжує його, наповнює його собою. Скільки потрібно ще часу, аби все це закінчилось? — думає Паша, розглядаючи навскісні потоки. Скільки часу потрібно, аби все це зникло під водою? Час зупинився, нічого не лишилось, нікого не шкода. Я ніколи не зможу звідси вибратись, ніхто не зможе звідси вибратись живим, усі залишимось тут, усі поляжемо під цією мертвотною водою. Паша згадує все, що бачив за ці два дні, всі вимучені очі й перекручені злістю обличчя, всі хрипкі від зневоднення голоси, всі розхитані безсонням постаті, весь холод і всю вологу, і його раптом починає піднуджувати — і від того, що перемерз, і від того, що дуже хочеться їсти, і від старого, який пахне смертю, так, ніби розкладається просто тут, у дощових потоках.
Хоча в книзі немає жодного топоніма, читач розуміє, що дії розгортаються саме в Дебальцеве в лютому 2015 року, коли русня захоплювала місто і відбувалась евакуація місцевих та військових. Через те, що немає назв міст, книжка стає універсальною для будь-якої війни, адже не важливо, де саме відбуваються події. Але водночас Дебальцеве, для українців, – це вже історичне місце, про яке наші діти будуть читати у підручниках історії. Ця історичність та точність* робить книгу ще важливішою та глибшою.
* Сергій Жадан не був присутній безпосередньо в Дебальцеве, але був в інших прифронтових містах. Також в основу книг ввійшли розповіді військових, які ділилися з письменником своїм досвідом.
Протягом усієї книги атмосфера змінюється. Починається з якоїсь задушливої безнадії від життя Павла. Потім якийсь роуд тріп, правда, з фоном війни. Далі вже жахи, коли герой намагається вижити в ночі, під обстрілами з голодними зграями собак. Легка перерва і знову нова перешкода з загрозою для життя.
Емоції змінюють одна одну: тривога, сум, страх, полегшення, жах, надія, знову страх. І так по колу. Не раз я забувала дихати від напруги. Вдииииих. Видих. Вдиииих. Видих.
Отже, це один з найважливіших текстів про російсько-українську війну. Він глибокий, болючий, справжній. Особисто для мене, “Інтернат” про кризу ідентичності. Головний герой не знає, хто він, хто наші або ж хто вороги. Треба пройти певний шлях, важкий шлях, щоб віднайти цю ідентичність, щоб зрозуміти, хто ж ти є. Ця книга про і для людей, які ще не зробили свій вибір, або ж для яких “це не наша війна”, або ж які мають сумніви.
Жадан майстерно володіє словом. Кожне речення точне, без зайвого слова, передає все, що треба: емоції, відчуття, думки. Якби я могла, то вставила сюди безліч цитат. Тільки за його мову можна читати цей роман!
Знаю, написала дуже сумбурно, але дійсно важко писати відгук на таку круту книгу.
P.S. Залишу тут 2 важливих діалоги, які, як мені здається, і є центральними:
– І ще, – додає Ніна. – Ось ви, Валерію Петровичу, говорите, що не маєте до цього всього стосунку. Ви коли останній раз на вибори ходили? – Я, Ніно, туди не ходжу, – з викликом відказує на це фізрук. – І як звати нашого депутата – не знаєте? – Поняття не маю. – І на чиєму боці він тепер воює – навіть не здогадуєтесь? – Ні, – Валєра говорить щиро, Паші це все ще далі подобається. – Тоді які у вас підстави когось у чомусь звинувачувати? – питає Ніна. – Яке у вас загалом право висловлювати комусь претензії? Ви знаєте, що в головах у батьків ваших учнів? Ви знаєте, де сьогодні їхні батьки? Чим вони займаються? Кого з них устигли прикопати за останній рік? Чи вам головне – щоб вони нормативи здавали? – До чого тут нормативи? – дещо розгублено говорить Валєра. – До того, – не пояснює Ніна. – Ось ви звикли згадувати, як вам було добре й спокійно, як ви не боялись. Чому ж ви тепер усі боїтесь? – Я не боюсь. – Боїтесь. Бомбардувань, може, й не боїтесь, а ось назвати речі своїми іменами – боїтесь. І їм, – показує Ніна за спину, – боїтесь розповісти правду. Це ж не так просто, як згадувати про щасливе дитинство. – Валерій Петрович про інше говорив, – пробує вступитись Паша, але Ніна тихо, однак твердо його перебиває: – Про це, – перебиває вона, – саме про це: про страх та безвідповідальність. Ось ви, Пал Іванич, зі своїми дітьми про війну говорите? – Я мовник, – відказує на це Паша. – А ви розумієте, що в половини з них батьки воюють? Здогадуєтесь хоча б? – Ну, – невпевнено говорить Паша. – А здогадуєтесь, що частина з них воює проти вас? Проти нас, – виправляється вона. – Проти мене ніхто не воює, – заперечує Паша сухо, оскільки бесіда починає подобатися йому дедалі менше. – Я ні за кого. – Ну а коли стріляють по вашому племіннику – ви теж ні за кого? Коли прилітають снаряди в інтернат, де він живе? Це проти кого воюють? Проти мене? – Я не знаю, хто стріляє. – Справді? – спокійно дивується Ніна. – А я знаю. Хочете, вам розповім? Знаєте, куди виходить наш спортзал? Ось Валерій Петрович знає, він фізрук. – Не знаю, – так само сухо відказує фізрук. – А я знаю, – говорить Ніна. – Спортзал виходить на південь. І снаряд прилетів із півдня. А що в нас на півдні? Валерій Петрович, що в нас на півдні? – Ну звідки я знаю? – роздратовано говорить фізрук. – Та знаєте, все ви знаєте. Кордон у нас на півдні. Державний кордон. Колишній державний кордон, – виправляє себе Ніна. – І стріляли саме звідти. І що тут не зрозумілого? Що тут аж такого складного, аби цього не знати? І якщо ви самі собі не хочете в цьому зізнатися, то хто вам винен? – З іншого боку теж стріляють, – огризається Валєра. – Стріляють, – погоджується Ніна, – тільки ж ви про це теж не говорите. Ніби вас це не стосується. Хоча давно слід було визначитися, з якого ви боку. Звикли все життя ховатися. Звикли, що ви ні при чому, що за вас завжди хтось усе вирішить, що хтось усе порішає. А ось не вирішить, не порішає. Не цього разу. Тому що ви теж усе бачили й усе знали. Але мовчали й не говорили. Судити вас за це, звісно, не будуть, але й на вдячну пам’ять нащадків можете не розраховувати. Коротше, – говорить Ніна й рішуче підводиться, – не тіште себе ілюзіями, відповідати будуть усі. І найгірше буде тим, хто відповідати не звик. ”
“Знаєш, як у нас прапор зривали? - Ну? – не розуміє його Паша. - Коротше, вони хотіли зірвати, а Ніна не давала. А всі стояли й дивились. - І шо? – далі не розуміє Паша. - Ну, коротше, тих, хто зривав, було всього двоє. І одна Ніна. А всі інші просто стояли й дивились, нічого не робили. Всі однакові. Нікого не шкода.”