Сидячи за ноутбуком, клацаючи клавіатурою, збираючи докупи слова історії, що струменить крізь мене… (с)

Але що таке справжня війна? (с)

Про Ірину Славінську я дізналась через статі на тему сексизму на порталі Повага. Потім вже читала її на Суспільному та інших медіа. Чула гарні відгуки на її книжки #майже_доросла та Невже доросла, але руки так і не дійшли їх почитати.
В книжковому клубі Літосвіти (який я дуже раджу) обрали її книгу “Повітряна й тривожна книжка” – тож це була чудова нагода почати знайомство з Іриною Славінською як з письменницею, а не журналісткою. І мені сподобалось це знайомство)

Про що ця книга? Це рефлексії авторки під час повномасштабного вторгнення російської армії. Вона пише про те, що багато українок (так, саме українок) пережили протягом першого року. Ірина описує як змінилось її життя. Як підбори змінила на кросівки. Як живеться без світла та гарячої води. Які є укриття і що завжди є в її рюкзаку. Або ж роздуми про українську літературу чи Едіпа.

Перша така книга, яку я читала була “Позивний для Йова” Олександра Михеда. “Повітряна й тривожна книжка” – це ніби лайт версія “Позивного”. Вони наче схожі, але й дуже різні. Вони про те, як війна нас змінила, що вона в нас забрала, а що дала (і я не про зморшки чи сиве волосся, хоча і про це також). Але “Позивний”, на мою думку, універсальніша, більш історична (якщо так можна сказати), і все ж таки глибша. Якщо від книги Михеда мені було боляче і страшно, то від Славінської – лише легкий сум.

Досвід війни у всіх різний: у когось на нулі, у когось в окупованих містах, у когось в містах, які постійно під обстрілами, у когось в еміграції. Авторка пише про власний воєнний досвід. Можливо, для когось це смішні столичні проблеми. Але для когось це дійсно страшно і травматично. І саме тому нам потрібно різні книги про цю війну, щоб розуміти кожного, не обезцінювати, а фіксувати.

Мене приємно тішить, як пише авторка. Ось лише перший розділ “Гардероб”, в якому вона пише про знайомі мені речі, але ЯК пише. Вона наче прості, знову ж таки знайомі речі описує якимось магічним способом, що ти не можеш відірватися від тексту. Ти спраглий до її тексту, хочеш його ще і ще. І це вражає. Чи це прям вишуканий стиль? Ні. Чи він фонтанує метафорами, чи гарними фразочками, якими ми любими ділитися в соцмережах? Ні. Але це така щира, принадна форма письма, можна сказати поетична, що зачаровуєшся її простотою.
А ще як легко та яскраво вона вміє створювати образи у голові. Тут майже немає описів, але лише парою влучних речень все оживає. Ось ти прям бачиш Марію та Йосипа у пункті незламності. А ось пішоходи на переході з ліхтариками під час блекаутів, наче світлячки. Або ж прогулянка Персефони Києвом і не тільки.

Знову ж я думаю про те, що в нас забрала війна. І я не про близьких, які загинули, або ж пішли воювати, чи про знищені будинки, чи міста. Я про саме побутові дрібниці, які виявились не таким вже й дрібницями. Авторка відмовилась від шелаку, підборів, улюблених прикрас чи одягу тощо.
Але крім цього як змінився сам стиль життя. Ти постійно моніториш, де є укриття, де сховатися, чи є звʼязок. Слово “дозвілля” стало заборонене. Адже зараз в цю секунду за мене і мою країну хтось гине. Але в той самий час розумієш, як важливо перемикатися. І в такі моменти починаєш цінити близьких і друзів: розмови з ними, зустрічі, їх сміх, відчуття, що вони поряд.

Мене дивує, як ми з авторкою схожі: в дитинстві, коли вимикали світло майже кожен вечір, моя сімʼя, так само як і Ірини грала в слова та міста. Або ж просто насолоджувалися грою тіней від свічки. Я так само яскраво памʼятаю, як 22 березня перший раз після повномасштабного вторгнення нанесла румʼяна, і що я відчула себе вперше живою за цей час. Або ж у мене також були сни про війну. Або ж через величезну внутрішню тривогу перед самою повномасштабкою відчувала потребу діяти (збирати рюкзак, купляти потрібні речі, готуватися, а не тривожитися). Або ж перший проїзд з правого берега на лівий, наче перший раз бачиш Лавру. Або ж…

Іноді під час читання в мене виникало питання для кого ж цей текст? Для українців, які проходять війну, чи для киянок, які мали схожий досвід, чи для європейців, щоб вони зрозуміли, як живуть люди в Україні. Але я думаю, що насправді, цей текст для себе. Ірина Славінська писала його саме для себе. Вона виписувала свої рефлексії, переживання, те, що дорого її серцю.
І це як плюс, так і мінус книги. Плюс, бо авторка щира та відверта. Мінус, бо забагато “її”. Це відчувається в переліках: улюблених книжок, предметів, які не вмістилися в рюкзак і, особливо, в розділі “Дім”. Когось пройме опис її рідного дому, чим він пахне, чи який він на дотик. Мене, на жаль, трохи дратував такий довгий опис. Можливо, в ньому відчувається особисте, навіть інтимне. А можливо, мені просто було нудно це читати… Коли читаєш перший перелік, це викликає співчуття, залученість, складаєш свій список. Другий раз – вже немає такого відклику. Наступні ж рази – сприймаєш або зовсім спокійно, або вже з якимось дратуванням. Це наче використання одного й того ж письмового прийому, щоб залучити читача. І я думаю, що я від нього просто втомилась.

Протягом читання було відчуття, наче читаєш нонфікшн на якусь тему, що тобі дуже знайома. І ти такий “це я знаю”, “про це я вже читав”, “о, цікава думка”, “хм, можна було і глибше копнути цю тему”… Ось так було з цією книгою. Особисто для мене ця книга трохи застаріла. Я вже прорефлексувала, як і авторка про свої зміни, зміни мого життя. Тема мови чи української літератури знову ж таки особисто для мене очевидна, тому роздуми авторки вторинні. Як вона сама ж пише (саме в розділі про мову):

Я несу мрію про те, щоб цих речей ніколи більше не пояснювати. Щоб цей текст одного разу можна було би просто викинути як надміру банальний і очевидний.

Хоча точно є люди, для яких це буде відкриття. І саме для них ця книга і написана, але не для мене… Проте це не відміняє того, що я насолоджувалась стилем письма. Та й деякі моменти, в яких я пізнавала себе тішили.

В книзі є багато важливих думок, але мені здається, що саме ця найважливіша:

Поки я пишу ці слова, хтось загинув. Поки я обідаю з колегою, хтось загинув. Поки триває моя презентація книжки в книгарні, хтось загинув. Поки я в ефірі працюю перед мікрофоном, хтось загинув. Усі ці мої дії можливі в принципі тільки тому, що хтось ціною свого життя захищає моє життя, наші життя.

Дякую авторці за книгу, дякую богові, що не москаль, дякую нашим захисникам та захисницям, що все ще живу! Слава Україні!

П.С. Так дивно, що ми живемо з авторкою в одному місті, але наскільки різний досвід. Мені трохи соромно признатись, але я любила блекаути. Для мене цей період повний  романтики та якогось авантюризму. У нас завжди була гаряча вода та опалення. Ми з чоловіком купляли вино, запалювали свічки, включали фільм, і насолоджувалися часом вдвох. Єдиною проблемою було купити фільм, який можна завантажити саме на ноуті. Ну і носити 11 кілограмову собаку на руках на 6 поверх, бо їй не можна такі навантаження на лапи. Так, ми також купили генератор (яким так ніколи і не скористались), зарядну станцію, газову горілку. Але все це мало якийсь пригодницький характер. Готувати спагеті на маленькій горілці – це ж прикольно! То ж мені трохи пощастило…