Я не раз писала, що обожнюю Вікторіанську Англію. Причому як ось цю елітно-манірну з аристократами, балами і поїздками в Бат, так і ось цю сіро-брудну зі шлюхами, бідністю і Джеком-Різником.
Тому очевидно, що бажання прочитати графічний роман «Із пекла» Алана Мура і Едді Кемпбелла було велике. І недаремно, бо мені дуууже сподобалось!
Це перша частина, всього їх три.
Це альтернативна історія Джека-Різника, хоча ніхто і не знає реальної, адже його так і не було затримано. Алан Мур дослідив всі відомі факти цієї справи і пропонує власну теорію, хто ж цей Джек-Різник і чому він вбивав жінок. Причому це не просто теорія, а його припущення базуються на книзі Стівена Найта «Джек-Різник: Остаточне вирішення» та інших історичних документах.
У книзі є усе, що ми любимо і не зовсім: королева Вікторія і байстрюки королівської родини, масони і їхні таємні вірування, жінки, які змушені продавати своє тіло та банда, яка вимагає у них гроші, забуті богині та сучасні храми, медіуми та психлікарня Бедлам. Тут є навіть сцена зачаття Гітлера* (не знаю, чи це відлякає читачів чи ні, мені сподобалось))
*нагадую, що рейтинг роману 18+. І не дарма такий рейтинг, адже тут сексуальні сцени, розчленьонка, інцести з дітьми і інші малоприємні речі.
Мені здається, що головним героєм цього роману все ж таки є сам Лондон з його довгою кривавою історією. Лондон сірий, небезпечний, кровавий. Зі своїми таємницями. Де язичники створюють християнські храми. Де церкви стоять на кістках людей. Де храми побудовані на рештках. І все це не може впливати на місто і його мешканців.
Починаєш вловлювати, яке істинно величне творіння цей Лондон? Справжній посібник для створення власних шедеврів!
І як же майстерно Едді Кемпбелл відтворив Лондон, створивши цю безнадійну та темну атмосферу.
Скажу чесно, що я навіть не знаю, що мені цікавіше було читати: чи сам роман, чи примітки Алана Мура до нього)
Ця книга створювалась протягом 10 років, і, почитавши примітки, я не здивована. Адже це скрупульозна робота, ретельні дослідження, що письменника, що художника. Як жартує Алан Мур, що якби додати примітки ще від Едді Кемпбелла, то вони були б вдвічі довшими, ніж Мура, які є вдвічі довшими, ніж сам роман.
Алан Мур пояснює майже кожну сцену, майже кожну фразу чи діалог (хотіла б я почитати такі примітки Боба Ділана до «Тарантула»). Все це базуються на купі книг, щоденників, згадок, листуванні реальних людей того часу.
Вони розкривають не тільки персонажів, але й суспільство того часу. Ось, наприклад, пару фактів, які мене здивували, про які я не чула:
У нижньому класі вікторіанського Лондона, до якого належали Енні та її батьки, це було звичним явищем. Ба гірше, можна підозрювати, що інцест був не стільки звичайним явищем, скільки майже обовʼязковим.
або ж
Причина, чому вікторіанці позначали повій своєї епохи таким терміном «Дочки радості», криється, на жаль, не в іронії, а черствості: вікторіанці зручно ігнорували соціальні умови, які змушували жінок займатися проституцією, і натомість вірили, що причиною стала епідемічна німфоманія, і жінкам це подобалося. Від «Дівчат радості» через «Дочок радості» ми йдемо похмурим і неминучим етимологічним процесом до «Дивізії радості» - назви, яку Третій рейх дав єврейським жіночим концтаборам, де увʼязнених змушували до проституції. Радість і проституція - два слова, що мають сумнівний, але постійний звʼязок.
Я у захваті! Вже купила продовження)
Рекомендую всім, кому цікава ця тема або ж цей період і кому ок від сцен копання в кишках. І ще одне — це справжній роман, тому якщо просто “пролистувати” книгу, то навряд чи втянешся в історію, чи зрозумієш автора. Вона все ж таки більше для вдумливого читання.