Від мами важко полетіти. (с)

Я обожнюю книжки, в яких на першому плані не сам сюжет, а саме психологізм героїв. Коли герої відкриті перед читачем, оголені. Коли пірнаєш в їх саморефлексії, їх почуття, їх роздуми, їх логіку. І саме на це я очікую, коли бачу в анотації до книги, що це психологічний роман. Тому не дивно, що прочитавши «Коли відлітають серпокрильці» який написала Теа Саніна, я була трохи розчарована. Адже саме психологізму я і не отримала.

Завʼязка прекрасна!
Дмитро та Варвара – медіатори, тобто спеціалісти, які допомагають двом конфліктуючим сторонам прийти до консенсусу. До них в офіс приходить Роксана – 26-річна юристка та її 20-річний брат Олекса, щоб їм допомогли “порозумітися” з їх мамою Евою щодо спадку батька.

Таки почну з хорошого (на жаль, його тут не так багато). Це сама тематика. Ця книга про сепарацію, і як важко це інколи зробити. Але ще важче не пройти її, і дзьобати одне одного усе життя.
Також вона про те, що найбільший біль можуть заподіяти – найближчі, а це батьки та діти. Саме батьки травмують своїх дітей, а вже дорослі діти завдають травми своїм дітям.
Чому ж це так? Бо “люди жорстокі”, як каже Варвара? Так собі виправдання. Можливо, тому, що люди бояться показати свої справжні почуття? Вони тікають від болю, страху, відповідальності… Але роблять ще більше помилок, намагаючись здаватися сильнішими або ж кращими.
Саме це роблять і наші герої – тікають. Вони навіть не намагаються відстояти свої кордони, пояснити свої почуття, розібратися в них. Ні, вони тікають – в секс, поїдання їжі, алкоголь, стрьомні сни, агресію, образу. Набагато легше промовчати, ніж сказати мамі “це не твоя справа”. Набагато легше подавляти кохання до партнерки, ніж влазити у розлучення. Набагато легше звинувачувати батька, ніж признати, що ти не хочеш бути юристом. Але в усього є наслідки…

В Україні, на жаль, тема сепарації болюча. Багато дітей, так і не відокремлюються від батьків. Вони живуть одними проблемами, одними мріями, одним життям. А це неправильно. Адже так можна маніпулювати одне одним, збивати з власного шляху, проекціювати свої бажання. Головна умова, щоб стати дорослим, треба відірватися від дому. І жити своє життя. Тому роман «Коли відлітають серпокрильці» потрібен українцям. Дуже.

Тепер про погане…

Перше, на що звертаєш увагу під час читання роману – на мову. Авторка явно вміє її використовувати, достеменно володіє нею. Це доволі барвиста мова, яка дуже нашарована прикметниками, метафорами та порівняннями. Ці описи відчуттів як емоційних, так і фізичних описані влучно та яскраво. Я відчувала те ж саме, що й герої: починаючи від злости і закінчуючи відразою.
Але в якийсь момент, авторка вже починає кричати на читача: “Відчувай! Відчувай!” І ця гарна мова вже дратує, і зʼявляється відчуття, що цих метафор “too much”.
До того ж деякі сцени прям клішовано погані. Це і сцена у ванні після сексу, чи хвороба Дмитра, чи сон про добро. Читаєш і думаєш: а нащо це все.

Друге, це герої. Їх багато. Занадто багато. У кожного своя історія (читай травма). І авторка намагається озвучити ці проблеми, описуючи як це сталось, або ж зобразити почуття персонажів. Але через те, що їх багато, всі ці історії не мають продовження або ж якоїсь кінцівки. Нам дають сцену, де герой страждає, і далі більше про це ні слова (Олекса гей чи не гей?!? ). Або ж якийсь натяк на щось з минулого, який пояснює поведінку героя сьогодні, але це всього одна фраза. І ти сидиш і думаєш “і нафіга? нафіга ця лінія, якщо вона ні до чого не веде?”.

Третє витікає з другого, а саме важко зрозуміти про що ж саме ця книга. Авторка наче намагалась написати про все, а вийшло ні про що. Тут і сепарація (яка розкривається на останніх сторінках), і медіація (яка майже не розкривається), і ЛГБТ (Олекса гей чи не гей?!?), і насилля в сімʼї, і самогубство, і розчарування у батьках, і страх батьків, і роль жінок у суспільстві, і співзалежність, і життя під час пандемії і т.п. Знову ж таки, усього “too much”, і від цього постраждав сам текст.

Четверте, це дуже поганий фінал. Адже історія якимось магічним способом сама розвʼязалась (принаймні в мене склалось таке враження).
Авторка сама працює (чи працювала) медіаторкою, тому й книга є відлунням її власного досвіду. Це наче спроба “продати” нам медіацію, показати яка вона важлива і корисна, але вийшло якось недолуго. По-перше, бо нам так і не показали як працює медіація. Були фрази типу “ми проговорили 4 години” та “обклеїли всю дошку листочками”, але що саме говорили герої чи як вони направляли – цього немає. І розвʼязка, де дочка з мамою дійшли до згоди – виглядає дивно, адже нам так і не показали, коли ж вони почали чути одну одну. У мене відчуття наче ось цю важливу сцену вирізали, типу “і так пойдьот”. По-друге, Дмитро та Варвара погані медіатори: Дмитру пофіг на все, Варвара ж проекцює свої проблеми з мамою на Роксану та Еву. Так, я розумію, що це показує, що вони також люди зі своїми проблемами, але вони наче нічого і не робили в своїй професії, саме як професіонали. (Говорити фразу “Можливо зробимо перерву” – це не робота!)

Тож я так і не зрозуміла чи це мав бути виробничий роман – про роботу медіаторів, чи все ж таки психологічний роман, але тоді тут зовсім відсутній психологізм героїв.

Отже, я поставила цьому роману 3,75 з 5 балів. Поясню чому так багато. Це як в школі, ставлю з надією на наступну книгу. Я думаю, авторка має задатки до письма. Все що їй потрібно, це гарний редактор та коректор. Щоб він/вона підчистив її гарну мову, коли вона перегружає текст. Який скаже, давай це виріжемо, бо це примітивно та банально. Я вірю, що їй треба дати час виписатися, і дуже сподіваюсь, що наступна книга буде краще.
Адже в цілому сепарація та почуття – важливі теми, про це варто писати. І це доволі гарний текст про відчуття. Але написаний він лише відчуттями, тому в ньому немає глибини, саме інтелектуальної глибини.
Але я все одно рада, що такі тексти зʼявляються в українській літературі.