Це літо-пауза. (с)
Я багато хорошого чула про роман “Спитайте Мієчку” української письменниці Євгенії Кузнєцової. Тому і вирішила в важкий для мене емоційний період життя його почитати. І він дійсно хороший, хоча не настільки як я очікувала (але це вже моя проблема).
— І чого ви поприїжджали? — спитала бабуся. Її питання ніяк не могло образити, тому що обидві сестри знали, що це питання-переживання. — Перевал, ба, — сказала Лілічка. — І довго будем перевалюватись? — Поки літо скінчиться. — Нехай.
Якщо коротко про що книга, то ось про це. Сестри Мієчка, Лілієчка та Марта приїздять на літо до бабусі Теодори в село. Ні, це не дівчата на канікулах. Сестрам за тридцять і вони тікають від своїх проблем. Їм треба час зрозуміти, що вони хочуть від життя. Лілієчка роздумує чи переїжджати до Австралії, чи ні. Мієчка роздумує якого ж хлопця вибрати: один хороший, але вона його не кохає, інший токсичний, але Мієчка в нього закохана. Марта ж повернулась з Індії, вагітною двійнею.
Через деякий час до них приїздить мама дівчат Марія та колишній чоловік Лілієчки “підкидує” їм 4-річну Люсю. Так жінки різного віку (від 4 до 96 років) збираються у старому, облущеному, протікаючому домі, але рідному.
Мені важко оцінити цю книгу. Якщо чесно, то тут майже не має сюжету. Але вона однозначно зачепила мене ностальгійною атмосферою. Адже саме в ці дні, коли я читала її, я була в гостях у батьків. Я, як і героїні, приїхала в дім дитинства, де зібралися різні покоління родини. Я ходила по колючій малині і думала про цей роман.
Тож саме атмосфера викликає приємні емоції. Авторка створює ось цей ностальгічно-затишний дух книги, який окутує читача. Це місце сили для героїнь. Тому тут багато акцентів на квіти, природу, дерева чи сади. Вони наповнюються спогляданням неба чи звичайним лежанням на траві. Але це місце занепадає. Хата покривається плющем, зникаючи під ним. Яблуневий сад, який садив ще дідусь, увесь в хащах. Навіть дах почав протікати. Читач розуміє, що як було вже не буде. І щоб виникло нове, треба зруйнувати старе.
Книжка просякнута відчуттям summertime sadness. Все добре, але незабаром все це закінчиться.
Сам сюжет розвивається неспішно, тільки під кінець набирає обертів. Як і літо.
Літо перевалило за половину, а друга половина літа, як відомо, втричі коротша. Після неї воно більше не йде, а стрімко добігає кінця.
Поступово персонажі розкриваються і ми дізнаємось про життєві кризи жінок. І ось тут, як на мене, книга просідає. Проблеми крутяться тільки навколо чоловіків і дітей. Я навіть не впевнена чи працюють героїні. Тож ось це трохи застаріле бачення жінок відштовхує.
Це шелтер, Соломіє. Це притулок для боягузів, котрих кудись несе течія, а вони не знають, куди їм треба, і просто хочуть на мить вибратись на берег і обсохнути. Оце ми тут з тобою сидимо, обтрушуємось.
Особисто я зовсім не співпереживала героїням. Наприклад, ситуація з Мієчкою та її намаганнями обрати хлопця здалась мені дивною. Стосунки з “правильним хлопцем” Устимом викликали подив, адже це явно пасивно-агресивне спілкування. Чому я повинна за нього уболівати, не зрозуміло. Як і дивно читати про Марту та її вагітність. Не хочеш дітей зроби аборт. Її хлопця було шкода, бо це не здорові стосунки. Єдина, хто мені подобалась, це бабуся. Бо саме з нею найбільше звʼязано жартів:
Ба, треба Марті сказати, аби зосередилась тільки на вагітності, — відказала Мієчка, потягуючись. — Вона й так дуже зосереджена,— відповіла бабуся. — Спробуй тут не зосередитись, як блюєш цілими днями…
Фумітака, вийшовши з машини, усім кланявся у три погибелі. І всі кланялись йому. Особливо учтиво кланялась бабуся, бо дуже хотіла, аби той узяв Марту заміж.
«Отже, ти, Ліля, Марта, Марія, Люся — це нас тільки п’ятеро». — А ти? — казала Мієчка, наскоро миючи картоплю для запікання. — Ой, та що там я? — казала бабуся, як прийнято було казати старим людям, які любили наголошувати, що на мене кави не варіть, бо, може, я до обіду умру.
СПОЙЛЕР, який мені допоміг
Те, що помре бабуся та кіт, я дізналась ще до того, як почала читати книгу. З одного боку, це очевидно було, що вона помре, адже “такий закон природи: хтось помирає — хтось народжується”. Авторка веде до цього з самого початку. А з іншого боку, до кінця сподіваєшся, що буде повний геппі енд. Тому, знаючи цей спойлер, мені було легше сприйняти цю новину. Але тут навіть смерть хороша.
КІНЕЦЬ СПОЙЛЕРУ
Але попри це, книга мені сподобалась. У кожного бувають моменти, коли хочеться сховатися і не думати про свої проблеми. І класно, коли є місце, де це зробити. Місце, де тебе приймають, опікуються тобою та підтримують. Це історія про сімʼю та її силу. Історія, над якою можна посміятися, а можна поплакати. Історія, яка залишить приємний післясмак.
Я точно буду читати другу книгу Євгенії Кузнєцової “Драбину”. Бо такі книги приносять легкість, затишок та щирість в наше життя. І непогано відволікають від наших проблем.