Основа всіх людських страхів – прочинені двері. (с)
Першу книгу, яку я прочитала у Стівена Кінга, була “Салимове Лігво” (Salem’s Lot) 1975 року. Мені було 14, і вона справила величезне враження на мене. Мені було дуже моторошно. Так моторошно, що я просила мого брата водити мене до туалету, бо сама я боялась ввечері виходити з кімнати. Деякі сцени я памʼятала впродовж 20 років. Минулого року я вирішила перечитати знову цю книжку. І знову я в захваті.
Молодий письменник Бен Міерз повертається в рідне містечко під назвою Салимове Лігво. Він хоче написати книжку про Дім Марстена – старий покинутий будинок, у якому багато років тому відбулося страшне вбивство. Коли він був малим, то щось налякало його там. Так налякало, що він це ніяк не може забути, навіть будучи дорослим. Щоб приборкати свій страх, Бен повертається до міста та вирішує купити старий будинок. Але виявилось, що його вже придбали. Саме в цей час у місті відкривається антикваріатний меблевий магазин із таємничими власниками. І з цього моменту починають зникати люди, багато людей…
“Салимове Лігво” – це класичний роман-горор про вампірів.
Голос диявола слухати приємно.(с)
Останній роман, який я прочитала у Кінга – “Необхідні речі” (Needful Things) 1991 року. Я взагалі нічого не знала про нього (останнім часом, як правило, не читаю анотації). Тому кайфонула, адже нічого не очікувала від сюжету. Із маленьким але.
У маленькому містечку Касл-Рок відкривається магазинчик під назвою «Необхідні речі». Власник крамнички чарівний та любʼязний Ліленл Ґонт завжди знає, чого хоче його клієнт. Ніхто не залишав «Необхідні речі» незадоволеним чи розчарованим. Та й ціна за унікальний товар не така вже й велика: трохи грошей + маленький розіграш знайомого. Але в якийсь момент ці розіграші виходять з-під контролю…
І ось тут маленьке але. А саме чому ж я обʼєднала ці романи. Бо, як на мене, вони дуже схожі.
В обох романах сюжет розгортається у маленьких сонних містечках, де відкриваються нові крамнички з незвичним товаром та дивними власниками.
У таких містечках, де рік за роком не особливо щось міняється, відкриття нового магазину — завжди немаленька новина.
І після цього починається повна хрєнь. Причому в масштабах цілого міста.
Головні герої Бен Міерз з “Лігва” та Алан Пенборн з “Необхідних речей” вдівці, які втратили своїх дружин в автокатастрофі. Що там, що там герої борються зі стародавнім злом.
Але найголовніше – це розкривання персонажів. В обох романах дууууже багато персонажів. Спочатку трохи губишся, а потім норм. І ось кожен із цих персонажів оживає. Автор завдяки своїй майстерності може оживити героя лише одним реченням. І ти прям його бачиш, адже це опис твоєї сусідки, яку бʼє чоловік, або неприємного діда, який ненавидить усіх, або твого однокласника, якого булять, або…або…або… І це я не кажу про головних героїв. З ними ще легше, адже читач порпається у їх мізках, знаючи про їх минуле, жагу, травми, бажання, страхи, думки. Це ж Кінг, тому все описано легко, вміло та смачно.
В обох книгах зло не вампіри чи диявол (чи хто Ліленл Ґонт там), а саме люди. Кінг зображує найгірше, що є в людях. І як легко це погане можна проявити. Але ж яка істинна природа зла?
Отже, хоча ці книжки схожі, це не завадило насолоджуватися сюжетом. Обидві книги круті. Фінали прекрасні, герої справжні, сюжети динамічні, читається легко. Рекомендую всім!
П.С. переклад чарівний. Ось наприклад, адаптація під наш гумор, який зрозумілий лише нам, українцям:
Артрит, так, жахливо, як прикро, отака хуйня, малята, життя несправедливе...
П.П.С. протягом читання «Необхідні речі» думала, що ж я б купила у крамниці…