Найгостріше зазнав це біохімік, що кохання своє зустрів, як раптову катастрофу. (с)
Якщо про роман “Місто” Валерʼяна Підмогильного багато хто знає, то про його другий роман “Невеличка драма. Роман на одну частину” не така кількість. Хоча деякі люблять його навіть більше. Я ж в захваті від нього.
“Невеличка драма” – це інтелектуальний роман, роман-епоха, любовний роман та роман дорослішання. Звучить дуже складно, серйозно та заумно. І так, і ні. Так, тут багато алюзій та підтекстів, важливих тем, філософських питань. І ні, адже це історія про кохання, а про кохання завжди легко читається.
Ця невеличка драма крутиться навколо молодої дівчини, та молодих хлопців, які крутяться навколо неї.
Головна героїня Марта. Їй 22, вона плідно працює, ходить на курси стенографії. Серйозна, думає про майбутнє. Багато читає. Але читає поезію та любовні романи, через що сама мріє про справжнє чисте кохання (той випадок, коли від читання більше проблем, ніж користі. І таке буває). По вечорах до неї приходять на туси хлопці. Не на туси, а не серйозні розмови. І не хлопці, а молоді (і не тільки) люди з різними поглядами на життя.
Перший, це її сусід, який тимчасово безробітній. Він уже у віці, має дружину і дочку. А також хтиві думки про Марту.
Другий – це Льова. Він безмежно закоханий в Марту, але дівчина його френдзонить. І він почав отримувати мазохічне задоволення від її холодної поведінки.
Через марність свого чуття до дівчини він фатально почав зазнавати втіхи від приниження.
Третій – Дмитро, молодий інженер з Дніпра. Він типовий представник радянської системи: почуття – це забаганка, кохання – це нісенітниці, треба працювати на благо країни, соціалізм – найголовніше, треба одружитися і народити 5 дітей, а ти як жінка будеш з ними сидіти. Душніла, одним словом.
Четвертий – Юрій, 30-річний біохімік. Уже в ті часи намагався винайти штучний білок, що замінить тваринне мʼясо. Він весь в науці, але не такий як Шелдон з Теорії великого вибуху, а зарозумілий самозакоханий нарцис (а ні, таки такий). Він зовсім не вірить в дружбу, кохання або ж в розумних дівчат.
Але ти не пожалкуєш... це розумна й цікава дівчина... — Якби я почав цікавитися дівчатами, то вся моя робота к чорту пішла б! І дозволь наперед заперечити щодо її розуму: саме слово «дівчина» — ти вслухайся в нього, — містить у собі прикмету чогось недорозвиненого, дурного й обмеженого. Якщо вона розумна, то я не певен, чи дівчина вона...
Все це для нього трата часу. Але є величезне але, Юрчик хоче сексу. Раніше в нього була хатня робітниця, яка і готувала, і прибирала, і займалася з ним сексом – так комфортно було, «по-домашнєму», але вона повернулась в село. І от тепер він один зі своїми потребами. Уточню, секс для нього не втіха чи насолода, а звичайна розрядка, яке потребує тіло, щоб краще думалось про білки.
«Тобто найголовніша річ є не давати скупчуватись у собі сексуальній енергії, а систематично розснажувати її якимсь зручним, але природним способом. І Славенко раптом згадав ту добу свого життя, коли з ним була його перша покоївка Олена, чудова подруга його наукового сходу. "Я не знайду вже такої другої Олени. В житті Олена трапляється тільки раз" - Подумав біохімік сумовито. Не дурно ж це імʼя вславлено в якійсь грецькій чи римській епопеі, яку він вивчав колись у гімназії і якої назву, як водилось, забув»
І, певна річ, що Марта закохується саме в цього долб біохіміка Юрія. І починається батл: раціональність проти відчуттів, наука проти мистецтва, білки проти кохання.
Я пишу в іронічному стилі, адже це зробив і Підмогильний. Цей роман просякнутий іронічним гумором. Але все ж таки це не комедія, а таки драма. Автор добре розбирається в психології, і в людях зокрема. Тому саме люди, стосунки між ними, їх бажання та поведінка стають обʼєктами дослідження. Це зріз епохи, тому герої тут різноманітні: нові люди, “старовєри” або ж стара інтелігенція, соціалісти, міщани, люди індустріального часу. Вони різні, з не схожими поглядами, іноді навіть діаметрально протилежними. Але вони доповнюють одне одного та грають свої ролі у житті одне одного.
Для мене, це роман того часу, а саме українізації та НЕПу. Перед читачем знову постає Київ 20-х років, хоча і більшість сюжету відбувається в Мартиній кімнаті. Тут багато розмов, тому можна дізнатися чим тоді жили люди: про що говорили, про що тривожились, як ставилися до українізації, фемінізму чи мистецтва.
Тема українізації одна з головних тем роману. І різні герої ставилися до української мови по-різному. Тут можна почути від маленької дівчинки, що “на українській – нє красіво”. А у дорослої жінки, дружини відомого професора, побачивши підручник з української мови у своєї дочки, майже трапляється нервовий припадок:
— Ти вибач, Ірен, що я втручаюсь у твоє життя... Скажи мені ще, навіщо ти вивчаєш українську мову? Я злякалась, коли побачила в тебе ці... підручники! — Сьогодні ти вчиняєш мені справжній допит,— посміхнулась дочка.— Гаразд! Треба знати ту дівчину, мамо... Тут я скористувалася знайомствами в махортресті, де вона служить. Вона українка, причому з того молодого покоління, яке не задовольняється вже українською школою на селі, виданням українських книжок, театральними виставами, як це було в батьків їхніх. Їм хочеться більшого — знаєш, апетит з їжею приходить. — L’appetit vient en mangeant... Але вони нас хотять з’їсти,— зауважила мати з гнівом. — Щось подібне. Їх легко пізнати. По крамницях вони запитують усе по-українськи, до того ж голосно, демонстративно, і вимагають, щоб їх розуміли... — Але це смішно! — скрикнула мати. — Безперечно смішно.— Продавці таки й справді сміються за їх спиною. Смішно чути в могутній російській стихії нашого міста оцей кволенький український голосок... Але приклад, мамо, заразливий, надто ж поганий приклад. — Невже ти думаєш, що Юрій Олександрович... — Не маю в тому найменшого сумніву. Недурно він оце недавно, наприкінці академічного року заявив, що вже досить підготований, і почав читати по-українськи. Дивна нетерплячка, якщо не взяти на увагу тої дівчини! Треба розуміти психологію тутешніх мешканців, мамо. Мовою, культурою, політичною свідомістю вони росіяни, але десь там у душі їм ще лишились якісь спогади. Досить ці спогади підігріти, і їх обпадає національна романтика, вони відчувають себе нащадками запорожців, мріють Мазепою, Хмельницьким, Дорошенком та іншим старим манаттям... А надто жіночий вплив тут чинний. Це так зветься — українізація коханням.
Отже, це чудовий, цікавий роман. Твір вийшов доволі життєвим та реалістичним. І написаний він з якоюсь легкістю та іронією. Що не фраза, то перл.
Окремо хочу подякувати Валерʼяну Підмогильному за його жіночі образи. Письменник знову створює головного героя, який викликає негативні почуття. В той час, коли головна героїня постає сильною жінкою. Фінал дарує майбутнє дівчині, показує, що Марта не буде страждати, а сприйме це як досвід, не більше. Закінчилися часи, коли жінки через чоловіків втрачали життя. Ось за це дуже дякую авторові!
Мої улюблені цитати:
я надто пізно зрозумів, що найбільша любов до дітей — це не мати їх. Я дійшов до того, що купував поетичні збірки й читав їх! Ти он бачиш у мене колекцію творів української поезії, проти якої варт було б видавати такі самі плакати, як проти алкоголю та венеричних хвороб, бо вона не менше шкідлива та заразлива.. Довгим міркуванням і прикрим досвідом я переконався, що найраціональніше розв’язання статевого питання є свідомий шлюб.