Пакуй валізи, синку. Ми летимо на Гіперіон. (с)

“Гіперіон” (Hyperion) американського письменника Дена Сіммонса лежала в мене у вішлисті більше як 5 років. Останні ж 3, я постійно думала, що в цьому місяці точно прочитаю. І ось 2024 і я нарешті взялась за цю тетралогію “Пісні Гіперіона”. І я в захваті від неї! Це та книга, яку читаєш годинами без перерв. Або ж повертаєшся думками до неї, коли все ж таки змушений відкласти її. Обожнюю цей стан.

Як і за “Колонію” Кідрука, мені страшно було сідати за цю книгу. Ну представте: 4 книги по 600-900 сторінок, наукова фантастика, повʼязана з космосом, нові світи, купа героїв. На читача відразу обрушується безліч назв, термінів, місць, предметів цього світу. Поки почнеш розуміти хто є хто, що це за предмет і що він робить – бабкою станеш…
Ну добре, насправді все не так страшно. Лише спочатку доволі важко. Все що треба – відпустити текст. Тобто сісти і читати, щоб відразу “Гіперіон” поглинув тебе. От тоді страх іде, а зʼявляється цікавість. Ще й яка!

Почну одразу з виправдання. Написати гарний відгук на такі масштабні книжки дуже важко. Тому не очікуйте цього і від мене. Це будуть сумбурні, але щирі думки про “Гіперіон”.  Мене буде кидати від одного до іншого, про багато важливих речей я взагалі не напишу, бо, повторюсь, це масштабна книга з купою тем, деталей, відсилок та алюзій. Але спробую щось написати.

Отже, 2732 рік. Внаслідок Великої помилки* життя на Землі припинилось. Люди змогли покинути її та переселитися на інші планети, утворивши міжгалактичне суспільство Гегемонію. Завдяки порталам та штучному інтелекту вони створюють Всемережжя, для легкого переміщення між планетами. Гегемонія має сильний Флот, з допомогою якого поступово колонізує різні планети. Єдині їх вороги – це Вигнанці, які періодично намагаються дати їм відсіч. І їх флот наближається до планети Гіперіон.

На Гіперіоні ж є Гробниці Часу, в яких, за пророцтвом, живе монстр – Ктирь. І якщо вони відкриються, то він зможе вийти звідти, прирікши людство на знищення. Тому Церква обирає 7 людей для паломництва до Ктиря. Це зовсім різні люди: священник, поет, полковник у відставці, консул у відставці, вчений, детективка та капітан корабля. Щоб зрозуміти, чому обрали саме їх, кожен з них розповідає свою історію життя. Але треба бути обережними, адже серед них є «щур», який є агентом Вигнанців.

*Велика Помилка сталася через Київську групу, яка експериментувала з чорною дірою (трохи приємно, що автор згадав Київ, але не дуже приємно, що через нас загинула Земля).

Завʼязка інтригує і затягує. Адже це 6 (трохи спойлер) окремих історій в історії, що дуже класний хід. І це зовсім різні історії: пошук таємничого племені, кохання під час війн, пошуки музи, дочка, у якої хвороба як у Бреда Піта Бенджаміна Баттона, колонізація планети або ж пошук вбивці. І я не знаю, яка з них краще, цікавіша чи страшніша. Всі вони могли б мати окрему книгу.

Через ці історії читач дізнається про історію Гегемонії, її формування, війни та релігії. Також тут доволі багато описів природи. Це нагромаджує текст, через що він важкувато читається, оскільки втрачається легкість. Але разом з тим ці описи створюють цю планету, читач візуалізує її: її зовнішній вигляд, її природу, її екосистеми, її закони. І до того ж створюється атмосфера книги. А вона тут різна, адже різні історії різних людей. Але це точно не легка чи безтурботна атмосфера. Навпаки, всі історії сповнені вбивствами, таємницями та тривогами. Відчуття, що далі буде ще гірше… (прям як у 2024 році))

Ден Сіммонс – чудовий ерудований письменник. Його філологічна освіта явно дається взнаки. Це інтертекстуальний текст (хоча я обожнюю вплітати це слово в будь-яку розмову, але тут воно справді треба). Тут стільки посилань, згадувань, алюзій на інші твори, що тільки і шукай.
Окреме місце в творі займає Джон Кітс. Не дарма ця планета (як і перша частина циклу) названа Гіперіон, як і незакінчена поема поета. Тут є навіть його прототип – кібрід, себто клон Кітса.
А ось ця історія про Музу та Слово взагалі постмодернізм чистої води. Тому філологам буде в чому покопатись, а нам звичайним лохам читачам є чим насолодитися, як сюжетними перипетіями. 

Споконвіку було Слово. Слово породило текст. Текст породив текстовий редактор. Текстовий редактор породив мисленнєвий редактор. Мисленнєвий редактор породив смерть красного слова. Бува й таке.

Книга написана в 1989 році, але мене здивувало актуальність тем. Постколоніалізм, екологічні аспекти, розвиток штучного інтелекту – це те, що ми обговорюємо зараз.
В 2023 про штучний інтелект і ChatGPT не говорив тільки лінивий. У книжці ж Штучний інтелект вже окрема “особистість”, яка не підпорядковується людині. Він має різні прояви: як у вигляді мережі, так і у вигляді людей. Саме вони надають послуги радників в Сенаті (верховній раді космічного масштабу) та Річі спільній (ви ж також читали як Речі Посполитої, чи я одна така?).

Окремо хочу відзначити переклад Богдана Стасюка, а саме лексику, яку він використовує. Тут така соковита мова та чудні слова*, які я ніколи і не чула. І для мене це явний плюс книги.
*Моріжка (молода зелена трава), офіра (жертва), водянки (мозолі), мочарі (трясовина), громохмаритись, брижі блискавиць, квилити (жалібно стогнати), твань (болото).

Отже, це глобальна історія в жанрі наукової фантастики. Класні герої, класні історії, класно продуманий всесвіт. От чесно, я не знаю до чого можна доїбаться причепитися. Ну єдине, що книжка закінчується на самому цікавому, але ж ми і так здогадувалися, що так буде, не просто ж так це тетралогія. Всім рекомендую читати!
Вже чекаю на другу частину!