Таке відчуття, що довкола мене у якомусь абсурдному, ксенофобському і гомофобському хрестовому поході туди-сюди носять вишиту хоругву лицемірства. Ні в чому не сприймаючи іншого погляду, іншого ракурсу, іншого бекґраунду, (с)

Неодноразово чула про роман “За спиною” Гаськи Шиян. До того ж лише гарні відгуки. Але після прочитання його, коли заглибилася у відгуки та рецензії побачила велику кількість гейту, що на книгу, що на авторку. Особисто мене ця книга зачепила і вразила. Я розумію, чому вона викликала такий резонанс в суспільстві. Але мені вона однозначно сподобалась.

Я очікувала щось в стилі «Доці», а отримала «Записки українського самашедшого» на сучасний лад. Це також якийсь зріз суспільства у Львові під час військових дій на сході України (АТО). Тільки тут менше новин, а саме дух того часу. 

Насправді, тут сюжету відсотків 20, а решта 80 – це рефлексії та роздуми героїні. Це спостереження за суспільство: якимись ситуативними сценами або ж стереотипними судженнями. 

«Любіть Україну, як трави, як води»,— звідкись у голові починає повторюватися по колу завчений ще зі школи вірш. За ніч я зрослася з усім цим міксом людей, який додав мені свіжості, і тепер дивуюся, як несправедливо декілька західних областей закріпили за собою якусь безумовну монополію на еталонну українськість. Якогось фіга ми вважаємо, що на решті території говорять не так, святкують не так, а головне, усі їхні біди від того, що в дитинстві дівчата не слухали дидактичних пісень про Галю, яку прив’язали до сосни косами. Звідки у нас ця самовпевнена зверхність? 

Головна героїня Марта – їй 27 років, працює в ІТ, заробляє в доларах. Марта – гедоністка. Вона любить себе, своє тіло, своє життя. Відпочинок в Європі, смачно поїсти, гарно і дорого одягатися, найкращі заклади. Але в один момент все ламається. Її хлопець Макс, який, так сказати, перспективний молодик, вирішує йти на війну. І ставить її перед фактом. Життя Марти кардинально змінюється.

Вчора ти ще безтурботна молода дівчина, а вже сьогодні – ти дівчина хлопця, що воює. Вчора ти ще ходила в клуби, а сьогодні в штаби волонтерів.
Мало того, що Марта все ще не може оговтатись від звістки Макса, так ще й в неї відразу зʼявляється якась соціальна роль, якій вона має відповідати. Вона постійно відчуває тиск. Згадки про війну, про яку вона раніше навіть не думала, виявились всюди: бігборди, написи, військові, ветерани з ампутаціями, збори та волонтери.

Заклик «Не уникай призову!» на білборді навпроти будівлі однієї з найбільших айті-компаній читається радше як «Обирай, бути айтішником чи атошником?». Їх розвішали по цілому місту, і мені перед кожним хотілося затулити тобі долонею очі, натомість тицьнувши носом у несміливий напис маркером на стіні військкомату: «Солдатами не народжуються, солдатами помирають». У цю просту відвертість, яку не кожен насмілюється сказати вголос.

Марта відчуває, що не витримує. Вона намагається поєднати попередню Марту з тусами, ресторанами і теперішню з волонтерством. Але їй це важко дається.

Мені сподобалось, як медіа “Голос України” охарактеризували цю книгу, а саме “Роман про війну — без війни”. От повністю згодна. Зараз ми вже відносимо такі тексти до воєнної прози, адже досвід війни це не завжди про фронт, окопи та траншеї. Це і про нас з вами. Тих, хто живе у відносно мирних містах України. Тих, хто чекає на повернення з фронту близької людини. Тих, чиє життя змінилось через війну росії з Україною. І кожен справляється як може, залежно від своєї емпатії, дотичності до війни або ж відповідальності.

“За спиною” – це одна з версій як людина справляється з війною. Марта справляється хуйово. Чи це через стрес, який вона переживає, тому просто не стягує. Чи це через нерозуміння концепції самопожертви. Чи це через “живемо лише раз”. 

Я намагаюся дати їй зрозуміти, що хто я така, щоб засуджувати, що, врешті, ніхто нікого не може засуджувати за те, що людина не хоче викинути своє життя на смітник, чи спустити в унітаз, натиснувши кнопку самопожертви.

Героїня здається доволі цинічною. Але чи це не захисна реакція на сильний стрес? Її хлопець повівся не чесно щодо неї. Він не порадився з нею, щодо свого вибору йти служити, не попереджав, а просто поставив перед фактом. У нормальних або ж люблячих парах так не робиться. Тому не дивно, що героїня злиться та ображається. Тому попадає всім, державі в першу чергу.

Хоча насправді Марта дійсно неприємна дівчина, і виправдати її не вийде. Марта доволі мізогінна*. Навіть до своєї подруги вона неоднозначно відноситься. Дівчина, яка шукає папіка – фу, жінка з дітьми – фу, жінка з чоловіком – фу. Всі для неї жалюгідні. Постійне засудження та зневага.

Героїня не приймає життя чи бачення інших. Вона все сприймає через власну призму. Якщо я не люблю дітей, то ти, маючи їх, маєш страждати, що вони в тебе є. Якщо ти бідний, то не можеш бути щасливий без хамону. Бідненькі, їздять на маршрутці. Я гіперболізую, але відчуття зверхності і презирства героїні до інших відчувається постійно.
*моя улюблена фраза про “жінку-варену-ковбасу”, щоб це не значило))

Водночас Марта в деяких питаннях або поглядах набагато чесніша за інших.
Тих, які прикриваються напускним патріотизмом. Тих, які дають хабарі, а потім жаліються на державу. Подвійні стандарти, лицемірство, які вони навіть не помічають. Героїня дивиться на українське суспільство злим поглядом. Але інколи воно потрібно, щоб розуміти що з нами не так, що треба покращити.
Але цей погляд також може образити, завдати болю.

Усі всім несуть, «бо так по-людськи», і всі обурюються, як не по-людськи ми живемо. Нафіга нам узагалі таке утворення, як держава, якщо люди самі про все можуть між собою домовитися?

Отже, головна героїня явно не позитивний персонаж. І це класний авторський хід, адже можна написати все, про що хочеться. Завжди можна прикритися, що це не моя думка, а персонажки, та ще й негативної персонажки.
І судячи з негативних відгуків, багато читачів справді плутають погляди героїні та авторки. Хоча дійсно важко відокремити одну від іншої. Проте прочитав пару інтервʼю Гаськи Шиян, все стає на свої місця.

“За спиною” – це антивоєнний роман. Хай героїня неприємна сучка, але ж ця війна, дійсно, багато що забрала у людей. Я не говорю про загиблих чи втрачених домівок, я говорю про більш банальні приземисті речі. Війна забрала у нас безтурботність. Війна забрала у нас грайливість. Війна забрала у нас гедонізм. Війна забрала у нас індивідуальність. Війна забрала у нас космополітизм. І авторка описує це. 

Проблема цієї книжки, що авторка дозволяє собі написати роман на тему “нє всьо так однозначно”. Адже тут насправді піднято багато тем, про які не заведено говорити. Хто зараз відкрито може сказати, що засуджує чоловіка/хлопця за те, що пішов добровільно на війну? Навряд чи хто наважиться. Але я впевнена, що багато жінок відчувають це. Відчувають злість на партнерів, що вони кинули їх. 

Можливо, авторка має інші відповіді на питання “а чи маємо ми право під час війни…”. Тоді як для багатьох українців, привілей навіть про це думати, ставити собі ці питання, а тим паче шукати на них відповіді. Бо для багатьох все очевидно, але явно не всім. Та й чи є одна правильна відповідь?

Війна забрала цю розкіш роздумувати, ставити собі етичні питання. Адже війна робить все чорно-білим. Наче саме питання може образити всіх. Тому зʼявляється відчуття, що ти і не має право його і ставити.

Але я вважаю, що зараз ця книга, не дивлячись, що вона мені сподобалась, недоречна. Поки йде війна, нам треба героїчна проза, якби це не звучало. Не настав ще час для рефлексій та ставити під сумнів важливість героїзму та самопожертви. Як пише Мирослав Лаюк у репортажах “Бахмут” “півтони – це привілей”. А ми його не маємо.

Ця книга точно образить тих, хто ненавидить фразу “я втомився від війни”
Ця книга точно образить багатьох жінок, які чекають своїх чоловіків з війни
Ця книга точно образить матерів
Ця книга точно образить айтішників
Ця книга точно образить галичан.
Ця книга точно образить всіх.
Бо тут багато контроверсійних, провокативних фраз чи думок. Тому будьте готові до тригерів.