От і настав наш День Гніву. Лінію оборони тримають живі. (c)

Я завжди вважала, що Ліна Костенко лише поетеса. І на свій сором я нічогісінько не знала про її прозу, а тим паче про роман “Записки українського самашедшого”. Письменниця писала його маже 10 років. І він приємно здивував. Думаю, прочитавши б цю книгу декілька років тому, я не змогла б оцінити її на повну. Адже саме зараз вона мега актуальна, а тому і страшна.

Це записки або ж щоденник 35-річного системного програміста, який прискіпливо (читай маніакально) слідкує за новинами. Він настільки занурюється у цей світ, що перестає жити своє життя, через що у нього виникають проблеми з дружиною.

Ось і весь сюжет. Але ця книга не про головного героя чи його пригоди. Вона про те, що пересічний українець переживав в період з грудня 2000 року до Помаранчевої революції.

це — зріз, це анамнез, це як в археології — культурний шар.

Авторка ретельно та скрупульозно відтворює реальні новини того часу. Це як новини світу, так і України зокрема. Від одруження Мадони до війни американців в Афганістані.  Але все ж таки тут домінують українські новини: вбивство Гонгадзе, закриття Чорнобильської атомної електростанції, касетний скандал, протести проти президентства Кучми на Майдані, Авіакатастрофа 4 жовтня 2001, вибухи на шахтах, конфлікт щодо острова Тузла, вибори та Помаранчева революція.

Тепер більш детально.

Роман написаний в стилі щоденника. Тобто тут майже немає діалогів, а суцільний текст. Десь 60-70% книги це новини. Іноді вони написані одним реченням (прям як сучасні телеграм канали), іноді розростаються в роздуми героя/авторки на цілі сторінки.

Головний герой не викликає співпереживання. Все що він робить – це купує газети і читає новини. Він постійно жаліється на політичну ситуацію в Україні. Іноді хотілось йому сказати “Встань і йди протестуй!”. Типовий диванний експерт, який нічого не робить, тільки обурюється. В наш час таких людей як він називають душніла. Усе, що він описує в чорних тонах, тому не дивно що він самашедший.

І тому не дивно, що у нього виникають проблеми з дружиною. Вона постійно йому дорікає, що він нічого не робить і доводить себе до депресії, читаючи всі ці новини (важко з нею не погодитися). Він же не може зрозуміти її тяги до емансипації (про це трохи нижче). Але після певного епізоду їх стосунки змінюються на краще. І ось тут мені важко було повірити, що ось так все легко пофіксилось. Хоча було дуже приємно читати про кохання героя до своєї жінки, нехай ідеалізоване, нехай наївне, але щире:

Вночі ми тепер з дружиною спимо на балконі. Боже мій, як це гарно — кохати жінку під метеоритним дощем з-під сузір’я Персея! Це такі феєричні ночі, непорівнянні навіть із тим місячним затемненням, бо тепер під зорями я бачу її обличчя.
Мені потрібен космос її очей.

Тепер про емансипацію. Ця книга виглядає дофіга сексистською в наш час. Дуже дивні зауваження щодо феміністок та ЛГБТ+ спільноти. Поділ на жінок і чоловіків вкурвлював:

Ловиш отой її погляд, бачиш оті її втомлені руки, проклинаєш себе — що ж ти за чоловік, що вона вже з тобою феміністкою стала?

чи

Моїй дружині всі кольори до лиця, однак вона збайдужіла й до себе, ходить у вицвілих джинсах і непрасованій блузі, і я заплющую очі, щоб пригадати, якою вона була колись.

чи

… але малого треба годувати щодня. Смажу якусь картоплю, варю якісь порошкові супи. Словом, «Маґґі» — додай родзинку!» Якось перетриваємо мамине емансипе.

А ось ці нагадування реклам викликали величезну ностальгію. Я памʼятаю ці Сімсім, «Не гальмуй, снікерсуй!», «Пий пепсі, вимагай більшого!», «Відривайся кльово!», “Ну, тіккуріла, блін, дайош!”.
А памʼятаєте як Павло Глоба (господипрости!) після новин давав астрологічні прогнози? Зараз звучить як сюр… До речі астрології дуже багато в книжці, що також дивувало і підбішувало.

Але всі недоліки (на мою думку) нівелюють основну тематику книги. Адже головний герой тут не безіменний герой-програміст, а сама Україна. Саме так формувалась країна на той час. Саме так інтелігенція та журналістика потерпали від політичної задухи. Саме так українці знову і знову відстоювали свої права. Саме в таких умовах формувалась наша ідентичність в той час.

Роман дуже важко читається, оскільки він просякнутий безвихіддю та безнадією. Я періодично відкладала книгу, бо не витримувала цієї емоційної чорнухи. Адже вона про те як українці “просрали” свою країну, а знаючи до чого все це приведе (натяк на війну), то книга прям забиває цвяхи в душу. Боляче, дуже боляче це читати.

Але і дуже потрібно. Роман, виданий в 2010 році, підіймає актуальні на зараз теми. Ще досі ми обговорюємо в 2023 році: мовне питання, Гоголь наш чи російський, участь українців під час Другої світової війни, імперіалізм рф, та й взагалі самоідентичність українців.

На мене вже газети падають, нема куди класти. Одна все падає заголовком догори: «Формувати історичну свідомість». Нове тисячоліття на носі, а вони все історичну свідомість формують. І хто?! Несвідомі власної несвідомості. Триста років ходимо по колу. З чим прийшли у двадцяте століття, з тим входимо і в двадцять перше. І жах не в тому, що щось зміниться, — жах у тому, що все може залишитися так само.

Отже, це хороший роман для нашого сьогодення. Він важкий, але задає багато риторичних і важливих питань, відповіді на які ми, українці, шукаємо вже багато років.

Цитати, які зачепили:

Мужчини імперських націй мислять категорією сили. Мужчини поневолених, але гордих, націй мислять категоріями свободи. А такі, як оце ми, все надіються, що якось воно буде.

Мій батько ще коли сказав: — Між мною і тобою буде дистанція, між тобою і твоїм сином — прірва.

У Севастополі російська мова проголошена другою офіційною. У всіх країнах мови як мови, інструмент спілкування, у нас це фактор відчуження. Глуха ворожість оточує нашу мову, навіть тепер, у нашій власній державі. Ми вже як нацменшина, кожне мурло тебе може образити. Я ж не можу кроку ступити, скрізь привертаю увагу, іноді навіть позитивну, але від цього не легше. Бо в самій природі цієї уваги є щось протиприродне, принизливе. Людина розмовляє рідною мовою, а на неї озираються. Сина в дитячому садку задражнили, навіть Борька сказав: «Хохол». Україна — це резервація для українців. Жоден українець не почувається своїм у своїй державі. 

Мені допекло приниження, ця одвічна дискримінація нації. Росіянам теж багато що допекло, але вони — імперія, вони все одно певні, що Росія приречена на велич. А ми приречені на Росію. Ми завжди на когось або на щось приречені. Від того й комплекс меншовартості. Манія величі — це хвороба. Комплекс меншовартості — теж хвороба. Тільки ще гірша. Бо від манії величі станеш іспанським королем, як Поприщін у Гоголя. А від комплексу меншовартості відчуєш себе комахою і побіжиш по стіні, як Ґреґор у Кафки.

Мені обридли конфесії з політичним підтекстом. Московський патріархат, Київський патріархат. Один всія України, і другий всія України. В очах двоїться — хто ж із них усіїший? А я хочу звертатися до Бога зі свого храму своєю мовою. Це моє право.

Сьогодні він (папа римський) прибув до Греції. Черниця піднесла йому чашу з землею, і він поцілував ту землю. І вибачився за кривди, які заподіяли тут хрестоносці. Ще коли вони були, ті хрестоносці! - а він вибачився. Торік він взагалі попросив у Бога прощення в Соборі святого Петра за всі гріхи католицької церкви протягом двох тисяч років.

Можна собі уявити московського патріарха, щоб він вибачився перед народами, які зазнали від Росії кривд? Можна собі уявити Росію, що визнала 6 свої провини і покаялася? За репресії, за депортації, за Голодомор? За ту колись пошматовану Польщу. За поневолену Україну. За «сторозтерзаний Київ». За кровʼю залитий Кавказ. За поневіряння кримських татар. За вторгнення в Афганістан. У Будапешт, у Прагу. За Берлінський мур. За Чорнобильську атомну, що отруїла наші й суміжні землі. Та, зрештою, перед своїм власним народом - за переслідування найдостойніших своїх громадян, за руйнування храмів, за всіх тих убитих хлопців у її неоголошених війнах.

У кожної нації свої хвороби. У Росії невиліковна.