Доця – Тамара Горіха Зерня, 2019


«Хаос, анархія та відвага» (с)

Протягом цих 8 років війни росії з України вийшло багато вагомих, чесних, сильних книжок, які описують ці події. Оскільки тема важка, то я намагалась обходити їх стороною. Не знаю чому, але коли почалась повномасштабна війна, коли ти вже сам в епіцентрі подій, зʼявилось бажання читати саме такі романи. Можливо, так моя психіка намагається підготувати мене до реалій. А можливо, осягнути, що буває гірше, і треба триматися.

В цей раз мені до рук потрапив роман “Доця” авторки Тамари Дуди, яка публікується під імʼям Горіха-Зерня. Як і з “Сліди на дорозі”, так і з “Доця” важко щось говорити про літературну цінність книжки, але дуже-дуже треба говорити з документальної. Авторка в передмові пише “кожен діалог чи епізод відбувся в реальному житті, хай навіть не в тому місці й не в той час”, а також що у кожного героя є свій прототип. А прототипом головної героїні Доці стала волонтерка Наталя “Ельф” Герасименко. 

Донецьк. Головна героїня, яку всі кличуть Доця, має свою майстерню з виготовлення люстр. Її бізнес успішний та нішевий. Але у 2014 році усе змінюється. Спроби Майдану, перші жертви, ополчєнци і освободітєлі, волонтерство, захвати, прильоти. Змінюється не тільки місто, а й сама дівчина. Ризикуючи власним життям, вона створює групу опору, яка допомагає українській армії.

Особисто я читала “Доцю” не як художній роман, а як біографічний. Але біографія не конкретної людини, а декількох. Як, наприклад, описи підпільної роботи, роботи з аеропортом – це з життя розвідниці з позивним “Ельф”, описи з волонтерської роботи – досвід самої авторки, а описи Донецька – це збірні історії людей, які там жили.

Почну з того, що важко читати текст про війну, яка ще не закінчилась. Усі попередні воєнні книжки, які я читала, були рефлексіями на тему війни, засуджували її, з якимись висновками, з покараними винуватцями. Тут же все не так. Донецьк все ще не звільнений. Винні ще живі та на волі. Справедливість ще не перемогла. Тому кожний епізод беззаконня, свавілля та безкарності вибивав ґрунт з-під ніг. Ось це розуміння, що ці люди, які вбивали, ґвалтували, калічили, крали, захоплювали владу, підтримували рф, раділи військам рф все ще не понесли покарання – просто вбиває. А найнеприємніше, що ти не знаєш, коли ж справедливість настане.

Якби можна було провести це літо у кріокамері, я б не вагалася ні секунди. Написала б маркером на дверцятах «розморозити, коли вже все», і залягла б у сплячку. Але про «все» ми тільки мріяли.

І продовжуємо мріяти!

Як би не було важко читати такі книжки, але треба це робити. “Доця” – це важливий текст про Донецьк 2014 року. Саме в ній показується як розпочалась російсько-українська війна, яка триває вже більше ніж 8 років. Це спроба показати, що ж насправді там сталось.

У книжці є цитата з вірша Василя Стуса:

“Зазираю в завтра — тьма і тьмуща тьма. I тьмуща тьма. I тьмуща тьма. Тільки чорна водь. I чорна пуща.”

Ось такі в мене були відчуття після прочитання “Доці”. З самого початку я роздумувала чим же закінчиться книга. У мене була купа припущень, кожного дня додаючи чи відмітаючи інші. Але найочевидніше та найреалістичніше чомусь в голову так і не прийшло. Фінал нищівний, просто розмазує. Мені знадобилось багато часу, щоб відійти від книги, щоб вона мене відпустила. Та чи й відпустила? 

Єдине, що мені не сподобалось, це використання величезних за описом метафор чи фраз для нагнітання, наприклад:

Донецьк лежав перед нами, як величезний неповороткий звір. Йому щойно впорснули отруту прямо у спинний мозок, і тіло звіра вже відмирає. Зовсім скоро він не зможе поворухнутися, і тільки бачитиме, як дрібніший, але більш вправний хижак шматує його плоть. Попереду чекає довга агонія, але захмеліла голова не вловлює тривожних сигналів від периферійної нервової системи. У голови поки що все добре.

Якось така стилістика не зайшла мені. Хоча роздуми головної героїні навпаки зайшли. Тут дуже динамічний сюжет, тому її розмірковування та філософствування були важливими та очікуваними (мною).
Ось цей уривок заставив мене задуматися:

Ми тут [в Донецьку] завжди були ніби і при Україні, а ніби в чужі вікна заглядаємо. От у вас що там водиться? Кутя, колядки, вертеп, так? І вишиванки, і мова, і традиції… А в нас це все як зелений виноград — і хочеться, і колеться. Якби хтось той самий вертеп зробив, його б заклювали. Ми завжди думали, що це не для нас. Пам’ятаєш, як колись на сорти ділили при Ющенку? Чого наші люди так повірили в ті сорти? Та тому що так тут велося, якщо скажеш, що ти українець, усі пальцем тикають. Хохли ми були, не українці, от і все, що могли собі дозволити.

Отже, це документальний роман про відвагу, опір, власну ідентичність та самопожертву. Складний, але потрібний і цінний текст про початок війни. Рекомендую кожному.

Залишити відповідь