Але письменництво — таки весь світ. (с)
Я ненавиджу фрази на кшталт “це не на часі”, “у нас війна, а ви ….”, “у нас є важливіші проблеми, ніж ваші…”. Але в цей раз із романом “Жовтолика” (Yellowface) Ребекки Кван я відчувала щось схоже. Нижче поясню чому (або ні).
Джуніпер – письменниця, але посередня. Її ж подруга Атена Лю – рокстар у літературі. Одного вечора Атена вмирає прямо на очах у героїні. І якось так трапилось (мабуть, просто якось зачепилось): вона краде рукопис із новим романом подруги. Джуніпер “Причесує” його, додає отсєбятіни і видає під своїм імʼям. Він стає бестселером. І тут починається справжнє медійне життя героїні: гроші, визнання, фанати, хейтери, хейтери, звинувачування, хейтери, параноя…
Звучить цікаво і захопливо? Так! Ні! Не знаю! Не знаю чому, але ця книга не викликала у мене майже жодної емоції. Наче було і цікаво, але думок у голові – жодних.
Можливо, мені ця книга не зайшла, бо українці зараз намагаються просто вижити. І проблеми маргінальних груп у США мене мало торкають. Як і питання етики: хто про що має право писати, а хто ні. Так, я обезцінюю їхні проблеми, і я не права. Просто на цей момент мене хвилюють інші речі.
Хоча ні! Якщо зараз “хороший росіянчик” напише книгу про російсько-українську війну – мене це збурить (але не здивує). Тобто це доволі актуальна тема і для нас. Але чомусь мене ця книга зовсім не зачепила.
А можливо, це просто не моя авторка. Бо я зараз згадую трилогію “Макова війна” цієї ж письменниці і розумію, що в мене зараз ті ж самі емоції, як і після її прочитання. Головна героїня так само не викликала співпереживання. І це не тому, що персонажка злючка. А це тому, що не було якогось глибокого занурення, емоційного включення в текст. Повністю відсутня емпатія до героїні та до її проблем.
Для мене ця книга звичайний трилер. Саме тому мене цікавив лише сам сюжет, якісь повороти, ніж якісь роздуми. Та й роздумів взагалі чомусь і не було. Поправка: були, але мене просто не хвилювали.
Тож які тут теми. Основна тема – чи можуть люди, не маючи певного досвіду, писати про це. Чи можна білим писати про проблеми небілих? Чи можна писати про історичні події, якщо це не є минулим твоїх родичів чи твоєї громади? Чи будь-яка книга про важкі історичні події це експлуатація теми, щоб заробити на цьому? Чи можна американцям азійського походження писати про Азію та її історію, якщо вони ні разу там і не були? Чи можна писати про квір-персонажа, якщо автор білий цисгендерний чоловік?
Якщо перевести в наші реалії, то питання будуть наступні: чи можна писати військову прозу, не будучи на війні? чи можна писати про окупацію, якщо не пережив це?
І плюс цієї книги, що авторка не дає конкретних відповідей. Ребекка Кван взагалі зробила доволі розумно: вона створила білу персонажку, з сумнівними етичними якостями – і тепер через неї можна транслювати будь-яку думку. “А що таке? Це ж не я, а персонажка!”. Тому можна роздавати і білим привілейованим кастам, і азійським громадам, і навіть прихильникам Трампа.
Друга цікава тема – це сама видавнича сфера у США. Тут покроково описується, як створюється книга. Ні, не книга, а бестселер. Про те, як працюють літагенти, видавництво, рідери чутливості, піар-компанії, презентації тощо. Наприклад, героїні майже з нуля створюють нову біографію, щоб книга краще продавалась. Або ж двох авторів зі схожими тематиками вже не будуть публікувати.
І знову зʼявляється питання: книга стає бестселером, бо так вирішує видавництво і тому вкладає купу грошей в промо? чи все ж таки книга стає бестселером, бо вона класна? чи одне не може бути без іншого?
Різноманіття - ось що зараз добре продається. Редактори дуже спраглі до маргіналізованих голосів
Третя ж тема – наш улюблений шакалячий експрес, тобто культура кенселінгу. Як вона працює (та й чи працює?). Буллінг в інтернеті, ілюзорне відчуття безпеки, як легко стати кумиром і ще легше стати жертвою цькування.
Особливо, важко тим, хто самотній, як героїня. У неї, крім письменництва, нічого і нікого немає. Люди з підтримкою не витримують слави, а що ж говорити про людину, в якої нікого немає поруч. Саме тому вона робить усе, щоб “знову повернутися під світло софітів”.
Все налагодиться. Коли таке трапляється, це завжди здається кінцем світу. Але це не так. Соцмережі - замкнений простір. Щойно вимикаєш екран, нікому й діла до того немає.
Якщо перша половина роману була динамічною, і читалась на одному диханні, то з другої половини майже до кінця було нудно. Сатира зникла, сюжет провис, цікавих нюансів про літературну галузь вже не було, героїня почала дратувати.
А от кінцівка і розчарувала, і сподобалась одночасно. Сцена з нашим “плохішом” – занадто передбачувана. Аж ніяково від цього.
Проте останні 2 сторінки сподобались*. Авторка підкреслює, що культура кенселінгу не працює. Маркетинг може все порєшать. Тут немає слова метаправда, але для мене ці 2 сторінки (та й сама книга) саме про це. Правди не існує.
Правда мінлива. Завжди є спосіб викрутити історію в інший бік, спосіб змінити перебіг сюжету.
*ТРОХИ СПОЙЛЕР
Є теорія, що Степан Радченко в кінці роману “Місто” сідає писати “роман про людей” і пише саме “Місто”. Так і тут, мені здається, що авторка сідає писати книгу про справжню історію і пише “Жовтолику”.
КІНЕЦЬ СПОЙЛЕРУ
В книзі є фраза, де героїня описує свій бренд в письмі: «Комерційно і захоплено читабельно, але водночас вишукано літературно». От згодна з першою частиною, до другої поки ще трохи не дотягує.
Отже, книга непогана. Вона про сьогодення США. Читається швидко, місцями цікаво, але щось у ній не так…