Дівчата зрізають коси
І туго шнурують берці,
Їм щастя приснилось, здалося.
Кровить забинтоване серце.
(с) Олена Задорожна

Беручи до рук книгу “Дівчата зрізають коси: Книга спогадів / російсько–українська війна” Євгенії Подобної, я готувала себе, що вона буде на кшталт “У війни не жіноче обличчя” Світлани Алексієвич. І так, і ні. Це також інтервʼю дівчат*, які розповідають про власний досвід перебування на війні. Але ця книжка, по-перше, рідніша, бо своя. А по-друге, вона світліша. Вона дає якусь надію, попри біль та страх.

*буду використовувати слово дівчата, щоб не плутатись між дівчатами чи жінками, адже саме так називається книга.

Анотація до книги:

Книга “Дівчата зрізають коси”- це спогади 25 жінок-воячок, які брали участь в російсько-українській війні у складі Збройних сил України та добровольчих підрозділів у 2014-2018 рр. як стрілки, кулеметниці, медики, мінометниці, снайперки та ін. 

У спогадах йдеться про бойові операції різних років на Луганщині та Донеччині, про звільнення українських міст та сіл від окупантів, спогади про побратимів, місцевих мешканців, воєнний побут, а також роздуми про становище жінки в українському війську в різні періоди війни. Розповіді доповнені фотографіями із зони бойових дій.

Ці історії було записано з листопада 2017 до липня 2018 року воєнною кореспонденткою Євгенією Подобною.

Збірник спогадів “Дівчата зрізають коси” підготовлено в рамках проекту Українського інституту національної пам’яті “Усна історія АТО”.

Отже, це 25 справжніх історій дівчат, які брали участь в АТО (зараз так важко використовувати слово АТО, адже це справжня війна). Багато цих імен я знала, багато про когось тільки дізналась. В них різний досвід, різне минуле ДО. Хтось потрапив на війну свідомо, хтось випадково, хтось відразу після Майдану. Багато хто не розумів, що їх там буде очікувати. Деякі не вірили, що буде справжня війна. Або ж до кінця не розуміли, а що ж насправді таке війна. Але залишилися там, попри все…

Я читала про ці міста, села, селища лише в новинах. Піски, Щастя, Дебальцеве, Широкине, Іловайськ, Донецьк, аеропорт…. Тут же дівчата розповідають про ці ж події, які бачили все своїми очима. І вони були не просто свідками, а безумовними учасниками цих подій. Ці дівчата – герої. Бо кожен, хто боронив чи боронить нашу батьківщину – герої.

Ці історії в багатьох аспектах надихають.
Вони надихають своїм героїзмом.
Вони надихають своєю любовʼю до України.
Вони надихають знати свою історію.
Вони надихають ламати стереотипи.
Вони надихають змінювати себе і свою країну.
Вони надихають допомагати армії.

Ця книга сповнена болем, злістю, травмованістю. Дівчата розповідають різні історії про втрати коханих, друзів, побратимів. Або ж як боляче втрачати міста, особливо, коли могли їх втримати, але через наказ відступали. Розповідають про нерозуміння, що коїться, причому на усіх рівнях в армії. Наприклад, коли навіть не розуміли, що вони воюють не з сепаратистами, а зі справжнім російським “спецназом”. Розповідають про перші бої, перших вбитих, перших героїв, дислокації та військові операції.

Війна входить у тебе раз і ніколи вже не виходить. Бо там друзі мої залишились. Це — найбільший досвід у житті, це як дитину народити. Я досі не повернулася звідти морально. Деякі речі неможливо забути.

Але тут знайшлося місце й дружбі та величезній підтримці. Саме те, як дівчата описують побратимів, людей поряд, волонтерів дає ось це світло книзі. Кожна дівчина говорила про дружбу та відчуття плеча. І тому, вони ніколи не жалкували про свій вибір піти на війну.

А також гумору:

Зараз у мене зброя українська, виробництва «Зброяр». Її «Галя» звати. Бо вона балувана дуже, гарного догляду потребує, та ще й українського виробництва, тож і обрала для неї таке ім’я.

Коли я прочитала “У війни не жіноче обличчя”, я була шокована тим, що жінки в радянській армії під час Другої світової війни найбільше страждали від своїх же побратимів.
Тут також дівчатам було нелегко. Але більше проблем було саме від системи, а не побратимів. В українській армії на той час взагалі не брали жінок. Тобто їх брали, але з нюансами:

...якось було, що двом жінкам вручають ордени «За мужність». Одна за документами швачка, інша — санітарка. Начальник генерального штабу Муженко вітає їх, а ми запитуємо, чи його ніщо не бентежить. Ну, може, те, що він вручив ордени швачці й санітарці, хоча насправді одна з них снайпер, а друга — коригувальник? 

Через те, що по законодавству на 2014 рік жінок просто бюрократично не могли оформити як військовими, а лише перукарями, діловодами, кухарками, швачками або ж іншим “обслуговуючим персоналом”.  І саме деякі ці дівчата на чолі з волонтеркою Марією Берлінською створили рух за права жінок в армії під назвою “Невидимий батальйон”. Завдяки йому права жінок поступово зрівнялися з правами чоловіків.

За даними Міноборони на 1 грудня 2017 р., в українському війську служили 55 тисяч жінок (22 % особового складу ЗСУ), з них 3100 — офіцери, 15 300 — солдати і 31 000 — цивільний персонал; статус учасників бойових дій за безпосередню участь в АТО отримали 10 009 жінок.

І це лише офіційні дані, скільки дівчат так і не отримали УБД, хоча не один місяць воювали і перебували на передовій. І це жах.

Не менше дівчата страждали і від упередження командирів. Багатьом навіть не дали шанс стати військовими, а відразу відправляли на цивілку в штаби. Крім цього, до дівчат було завжди інше відношення, ніж до чоловіків. Або їх жаліли, така собі ведмежа послуга, або ж навпаки вимагали більшого:

Взагалі, у жінок на передовій є великий стимул і робити все якомога краще — бо ж вони мають постійно доводити, що вони можуть. Бо коли хлопець щось зробить не так, це сприймається легше, ніж коли щось зробить не так жінка. Принаймні у тил його одразу не відправлять.

Деякі дівчата самі не дуже хочуть бачити на фронті інших дівчат, адже вони приходять, на їх думку, шукати собі чоловіка, а не воювати. Проте більшість все ж таки підтримують думку, що в армії мають бути всі хто хоче, головне бажання:

Особисто я — за жінок в армії й не розумію, чому мають бути якісь обмеження чи заборони. Якщо ти можеш це робити — чому ні? Добре, що почалися зрушення, підписали важливі документи і скасували багато обмежень для жінок. У мене є багато знайомих жінок-військових, якими я захоплююсь. Якщо вона може гарно стріляти — чому вона має писати папірці у штабі чи варити борщі? Я не бачу різниці між статями в цьому плані: якщо людина хоче і вміє добре робити певну справу — навіщо їй забороняти?

Отже, це важлива книга, адже важливо знати як свою історію, так і тих, хто її творить. Такі книжки не читаються за один присід. Особисто я могла читати по 2-3 історії за раз, бо було боляче та емоційно важко. Тут є над чим подумати, порадіти позитивним змінам, посумувати, що все ж таки почалось повномасштабне вторгнення, поплакати, подякувати кожній героїні… Обовʼязково до читання.

Посилання на Український інститут національної пам’яті, де можна безкоштовно завантажити електронну книгу.