У війни не жіноче обличчя – Світлана Алексієвич, 1983


Тремтіння вічності… (с)

Є книжки, до яких потрібно підготуватися, якщо не інтелектуально, то морально. Так у мене було з “У війни не жіноче обличчя” Світлани Алексієвич. Книжка пролежала понад 3 роки у моєму вішлисті, чекаючи свого часу. І тільки зараз зрозуміла, що я до неї готова. Я готова до болю героїнь. Я готова до жахів війни. Я готова до страшних відкриттів. Я готова до правди. Але як я помилялась….
Мене накрило вже на 30 сторінці. Як би я себе не підготувала, як би я не налаштовувалась – як виявилось, я зовсім не була готовою. До цього неможливо підготуватися. Тому все, що залишається – сісти та читати. Як кажуть, треба зірвати пластир одним чітким рухом. Адже ця книга точно вартує цього болю та страждань, від першого до останнього рядка.

Це не художня література, а документальна. Письменниця витратила дуже багато часу у пошуках жінок, які брали участь у Другій світовій війні та які захотіли про неї розповісти. Ці розповіді вилились у багаточасові інтервʼю з ними. Жінки описували як потрапили на війну, чим займалися, свій побут, що очікувало їх після перемоги. Кожна історія унікальна, особиста та реальна. Деякі з них страшні, жорстокі, без прикрас та без лоску. Інші – романтичні, навіть наївні. Але всі вони живі, емоційні та все ж таки сумні, адже цим жінкам, або краще сказати дівчатам, було дуже важко.

Ця книга не романтизує або прославляє війну, як робила усі ці роки СРСР, показуючи благородних офіцерів та шляхетних солдатів. Це не просто героїчні історії, про те як вони знищували ворога. Це історії про те, як же насправді було дівчатам на війні: починаючи від проблем з білизною і закінчуючи сексуальними домаганнями.

Перше, що мене здивувало це справжня кількість жінок, які брали участь у війні. Понад 1 мільйон жінок воювали у радянській армії. 1 мільйон!!! І це тільки в СРСР. Тому під час читання зʼявлялося знову і знову питання як же так трапилося, що перемога у Другій світовій війні – це лише свято чоловіків? Чому ж про жінок мовчали всі ці роки? Чому війна досі вважається чоловічою справою?

Друге, що дуже часто це були молоді дівчата 16-20 років. Як можна воювати в 16 років?!? Історії про патріотизм та любов до батьківщини викликали здивування, сум та злість. Адже багато з цих дівчат померли “за Сталіна, за Родіну”, тобто ніщо.

Ей было девятнадцать лет. В рюкзаке у нее мы нашли письма из дома и резиновую зеленую птичку. Детскую игрушку…

І в той самий час, навіть на війні дівчата залишалися дівчатами, які хотіли мати гарний вигляд, мати дітей, знайти кохання. І ось ця їх наївність, легкість та безтурботність пробуджували величезний біль та смуток. Не повинні молоді дівчата (та і хлопці) воювати, вони повинні закохуватися, бігати до університету та зустрічатися з друзями.

Третє, це сексуальні домагання жінок своїми ж військовими. Я розуміла, що вони були, але не в такій кількості… Читаючи ці пропагандистські книжки про війну, де всі солдати з моральними цінностями, та й де сама війна змальована доволі таки стерильно, “У війни не жіноче обличчя “отверезує.

Я просыпалась ночью от того, что махала руками — то одному дам по щекам, по рукам, то другому. Меня ранило, попала в госпиталь и там махала руками. Нянечка ночью разбудит: “Ты — чего?”. Кому расскажешь?
Если бы изнасиловал… Это… Конечно, было… У нас мало пишут, но это — закон войны. Мужчины столько лет без женщин обходились, и конечно, ненависть. Войдем в городок или деревню — первые три дня на грабеж и… Ну негласно, разумеется…

Але найбільше мене вразило, що ці дівчата іноді більше страждали не на самій війні, а після її закінчення.

И после войны досталось, после войны у нас была еще одна война. Тоже страшная.

А саме від того, як суспільство їх зустріло. Жінки їх ненавиділи, називали хвойдами та вважали, що вони ходили на війну, щоб знайти собі чоловіків. Привіт, внутрішня мізогініє!
Але більший розпач від лицемірної поведінки саме військових. Під час війни дуже часто вони пліч-о-пліч билися з ворогами, а у мирний час просто ігнорували їх, удавали, що не знають. І це просто жах. Цим дівчатам соромно було признаватися, що вони були на війні, вони приховували це. Мало того, що до них не відносилися як до героїнь, якими вони були!, так ще й нав’язали, що жінки на війні – це сором.

Отже, це зворушлива, глибока книжка. Деякі її сторінки пронизували наче струмом. Я ловила кожне речення, кожне слово, кожну літеру. Світлана Алексієвич не написала нічого зайвого, все на своїх місцях. Саме тому я боялася, що упущу хоч якусь крапку, адже тут цінне все. Твір сповнений болем та жахіттями, моторошними та сумними спогадами. Але заради всіх жінок, які брали участь у війні ми повинні прочитати цю книгу, щоб вшанувати їх памʼять.

П.С. дуже зачепила згадка про фемінітиви:

Даже возникла языковая проблема: у слов «танкист», «пехотинец», «автоматчик» до того времени не существовало женского рода, потому что эту работу еще никогда не делала женщина. Женские слова родились там, на войне…

Хто там не розуміє для чого “оці ваші фемінітиви” та “навіщо псуєте мову?”. Можливо хоч зараз усвідомлять, що без них не можна і що звичні для нас зараз слова колись також вважалися зайвими та дивними.

Українською мовою електронну книгу «У війни не жіноче обличчя» можна придбати тут

Залишити відповідь