всьо зовсім не так, як ми думаємо… (с)

Це розйоб! Чесно, я не очікувала, що мене так вразить ця книга, а саме “Культ” Любка Дереша. В мене стільки емоцій і думок, що важко все це перетравити. Все, що я можу сказати – це розйоб!

Краще анотацію не читати, бо там є жирний спойлер. Тож розкажу своїми словами:
На практику в маленьке містечко Буськів Сад Мідні Буки десь в Карпатах приїжджає 5-курсник Юрко Банзай. Він буде викладати біологію в коледжі. Тут він знайомиться з колективом, учнями. Як описує їх сам Юрко:

Загалом, дуже живописний «колектив». Але то було ніщо порівняно з тими нещасними, ображеними на цілий світ жертвами абортів, котрих чомусь звикли ласкаво називати учнями.

Відразу знаходяться підлабузники, як Ірка Риба-Сонце, або ж улюбленці як Павук, Семпльований і Вона – Дарка Борхес. З неї все і починається. Хоча ні, все починається з сов. Але це не ті сови, що приносять листи з Гоґвартсу. Це ті, що є Знаками чогось (когось?) древнього і могутнього.

Мені хотілось би написати, що це young adult здорової людини, але, на жаль, не можу цього зробити. Бо здоровʼям тут і не пахне, ні фізичним, ні ментальним. “Культ” нагадує за вайбом мікс “Щоденника баскетболіста” Джима Керролла та “Поклик Ктулху” Лавкрафта. А останні 30% – це ж Кінг і його “Необхідні речі”.

А ще нагадує роман “Вернон Господь Літтл” ДіБіСі П’єра. Мені взагалі ці книги перегукуються. Зараз поясню чим. Як у Дереша, так і і Пʼєра – це дебютні романи (тільки наш написав його в 16, мать його, років!). Головні герої – підлітки. Так, Юрку явно за 20, але для мене це все ще дитина (мій відгук – мої правила). Отже, головні герої підлітки, які явно самотні, кинуті та нещасні. В цих книжках за жартами сховані серйозні проблеми та травмовані люди (вже блювати хочеться від слова травмований, але таке життя). І це явна сатира на сучасність, у випадку з “Культом”, тобто на 90-ті. 

Знаєте оці 90-ті з газетами з трешовими історіями, або журналами “Белая колдунья” та “Кул” (я виписувала, до речі)), телевізором з руснявими передачами та тупими серіалами, вимиканням світлом (смішно це писати в 2024 році, коли сам періодично живеш по графіку Ясно), знайомими назвами руснявої попси (простигосподи) тощо. Чого варті лише стрєлки формалів (вони же гопніки) проти неформалів. 

Формали (синоніми: «топи», «топніки», самоназва: «пацани») зазвичай носять короткі зачіски «іжачок», джинси, заперезані ременем на два язички (дуже характерно!), кросівки та заправлені за пояс сорочки картатого візерунка. (Примітка: формали-тубільці — автохтонні жителі Мідних Буків — зовнішньо дещо відмінні, що пояснюється нечистою кровʼю. Цей ареал заселяють гібридні види: гопнік-рагуль, гоп «Прикарпатський», гопніко-бик. Навіть можна натрапити на рідкісного гоп-лох-штріх-бика — воістину жалюгідне видовище! Автохтонні гопніки воліють носити спорткостюми. Гопів виродженої крові можна розпізнати за светром, недбало заправленим у спортивні штани.

«Гопніки розробили власний моральний кодекс чести, - пише Жижка-Рафалович, - кодекс чести, який грунтується на повному безчесті й на відсутності будь-якого кодексу чести як такого. [...] Цей кодекс передається усно [...] з покоління в покоління, перетворившись на вироджену форму фольклору. Справжній пацан повинен уміти будь-якої хвилини абаснувати (обґрунтувати) те, що він пацан, а не лох. [...]. Хто цього не вміє — відповідно ніякий не пацан.

А ще в 90-тих дуже багато наркотиків і різних їхніх видів. Юрко, як майбутній біолог, доволі непогано в них розбирається. Лише тричі був в реанімації.
Юрко постійно відчуває, що щось наближається, щось, що викликає тривогу і страх. Чи це не майбутнє? Чи не такі ж відчуття переживали наші батьки в тих самих 90-х? Тобто ось ця безнадія, відчуття “буде гірше” вперемішку з захопленням людей містикою, астрологією з Павлом Глобою (господипрости другий раз), відьмами та іншою єрессю.

Саме про це і книга. Вона сповнена постійною тривогою та містикою. Якісь сили бʼються одна проти іншої. Давні боги та їхні послідовники. Хоча насправді в центрі сюжету маленьке провінційне містечко – сіре, пусте та безпросвітне.

Речі виходять із ладу. Це дуже відчутно в Мідних Буках. У місті практично немає людей віком 20-30 років. Старіння та виродження нації тут видно як під мікроскопом.

Учні, як і викладачі, нещасні. Суїциди, спроби суїцидів, буллінг, відсутність батьків і підтримки. Тому вони в пошуках. В пошуках того, хто (або ж того, що) їх врятує від цього піздєца:

Тільки скажу тобі таке: вся та метушня — вона нічого не означає. Вона не має жодного значення. Єдине, що має значення, що повинно мати значення, - це любов. Вона врятує світ кінець кінцем. Бо якщо це не так, то й Кафка - лише звичайнісінький сухотник, і Гендрікс — простий собі ніґер із ґітарою, і джєз тоді — не джєз, а так собі — трелькання на піаніні... Вона просто мусить урятувати всіх нас. Не краса. Не секс. Не пристрасть. Не гроші. Не надія, і точно не політика.
Світ порятує любов.

Так, це знову гостро соціальний роман. Але все це так іронічно написано (не беручи останні 30%), що з деяких сцен я прям сміялась. Сюжет розвивається швидко, динамічно. Мова жива, емоційна та легка. Автор явно начитаний, тут багато і справжніх книг, і пародійних, і вигаданих. І це окрема насолода їх впізнавати)

Отже, це те, що треба читати. Бо це роман-епоха, щоб розуміти “а що там в ваших 90-х було?”. А було жахливо! До того ж це дійсно цікава, ще й соціально важлива книга. Але маю попередити, що фінал тут не такий вже райдужний. Він мене трохи розмазав. Хоча я і здогадувалась до чого все йде, проте все одно не очікувала аж такого.

Але я думаю, що мені так зайшло, адже це час мого дитинства. Я чудово памʼятаю цей період, тому ця атмосфера, цей антураж мені знайомий. І тому розумію, як автор майстерно відтворив 90-ті, підкресливши найважливіше.
Чи зайде це тим, хто не застав ці часи? Не знаю. Але спробувати можна.

Зараз такі фрази сприймаються інакше, ніж в 2001 році:

Банзай зрозумів, що за ті пʼять років, упродовж яких він не цікавився політикою, в країні відбулися серйозні зміни. Він одразу ж вирішив не цікавитися політикою наступні літ іще так зо пʼять. А то й усі десять.

Так і хочеться сказати “блять, краще б ти цікавився, можливо, не було б того піздєца, як зараз”.

Моя улюблена рубрика: моя улюблена цитата:

Ростик Стриба зростав дуже інтеліґентним і вихованим юристом. «Стріли» були його хобі.