У графі «Віросповідання» він написав: ЗСУ.(с)
Якщо чесно, я не читала Валерія Пузіка раніше. Хоча його “З любов’ю — тато!” уже придбана і чекає свого часу. Але я вирішила познайомитись з ним через його останню книгу “Мисливці за щастям”. Насправді повна її назва «Мисливці за щастям. Якщо треба буде помирати, я тебе розбуджу. Це дуже потрібна книга, це дуже актуальна книга, це дуже болюча книга.
Моє імʼя — Валерій. Позивний - Фінчер, скорочено — Фінч. Мені тридцять шість років. Я командир міномета. Я малюю картини, пишу прозу. Я український військовий, і ми перебуваємо в Херсонській області. До Каховської ГЕС близько двох десятків кілометрів. Надворі березень дві тисячі двадцять третього року. Це другий рік після повномасштабного вторгнення росії в Україну. Перед лицем смерті, на війні, найгірше, що може бути, — не залишити сліду на цій землі. Я так думаю.
“Мисливці за щастям” – це маленькі історії з життя автора на війні. Це невеличкі сцени або ж замальовки різних ситуацій, які йому траплялись.
Ця книжка розповідає чим живуть наші захисники на війні: їх рутину, їх розмови, їх побут, їх думки, їх страхи, їх надії. Саме тому вона важлива, щоб краще розуміти, як там. А там важко, а там страшно. І це треба розуміти. Розуміти, що вони платять за наше з вами життя своїми життями, мріями, побратимами, здоровʼям. За що їм велика вдячність!
Дні минають одноманітно, тонуть у рутині. Руки пахнуть мазутом, порохом та бензином. Одяг прокопчений димом, губи обвітрені. У тілі суцільна втома, а також хронічна нестача вітамінів, дому та сімʼї. Бракує тих дрібниць, які були до повномасштабного вторгнення. Війна дуже важка робота, на межі фізіологічних можливостей. Голоси рідних у телефонній трубці ніби маяк, що пробиває своїм променем та звучанням шторм. Голоси рідних — світло в кінці тунелю.
Книга просякнута втомою. Безкінечною, безмежною, вбивчою втомою. Від війни, від нестачі сну, сил, сімʼї та друзів.
Але також просякнута підтримкою, взаємовиручкою та побратимством. Приємно читати, як щемко відносяться один до одного «хлопці». Як вони піклуються про один одного. Приносять фарби, фанери, усе це тащать, щоб їхній товариш міг просто помалювати.
Тут є розмови з місцевими, які пережили окупацію. Страшні розмови. Я не одноразово плакала через них. А як не плакати через вбиту собаку, і через дідуся, у якого все забрали, і через їх очікування наших захисників.
Хоча найважче було читати про дітей: про дівчинку, яка залишила записку захисникам, про хлопчика, який грає один в футбол, про те, як вони віддають честь захисникам.
А ще про тварин, певна річ. Про Херсона – котика, про Сірика, якого застрелили росіяни, про Арчі, який чекає на повернення своїх хазяїв і сумує за ними.
Деякі думки доволі інтимні. Вони такі особисті, щирі, щемкі, що від них боляче. Як розділ “Сину мій”, де автор пише настанови і поради своєму сину. Або ж роздуми про перемогу та мрії:
Я уявляю свою Одеську кіностудію. Маленький кінотеатр з краєвидом на море. А також Книгарню Чарівників на Французькому бульварі, яку ми з дружиною хочемо відкрити після перемоги. Я уявляю її стіни. Полиці з книжками-магічними-письменами.
Я бажаю, щоб мрії автора здійснилися. І бажано найближчим часом! Бажаю цього всім своїм серцем.
А ще дуже сподобалось, що у книзі є QR-коди, які ведуть на ютюб канал автора. Тут є відео і про картини, і про Бурого. Вони супер атмосферні:
Тож, “Мисливці за щастям” однозначно варта уваги. Це тягуча, доволі безрадісна книга. Атмосфера сірості… втоми… війни… Я вдячна автору за цю книгу і за те, що він нас захищає!
П.С. Я вважаю, що книжки, як “Бахмут” Мирослава Лаюка або ж як ця Валерія Пузіка, не можна оцінювати. Та й як їх оцінювати? Із художньої цінності? З історичної? Все, що я можу сказати, це дякую, що такі книжки є. Бо вони важливі. Вони важливі як для українців, так і для світу.
Але скажу чесно, книга Пузіка для мене справжніша, якщо так можна сказати. Вона дійсно справжня: щира, без прикрас, без пафосу, без надриву – на все це в автора немає сил.
Я не просто так порівняла ці книги, адже між авторами точно є напруга. Ось як відреагував Пузік на книгу Лаюка:
ПЕРЕХІД НА ОСОБИСТОСТІ якось в одного новоспеченого воєнного письменника-документаліста який їздив туристом у зникаюче з мапи України місто під анонсом його нової книжки про війну бачив коментар: "ти навіть не уявляєш чого мені коштувала ця книжка" з тих пір я думаю про ціну кожного тексту що їх пишуть військові про ціну кожного слова і можливість говорити а ще про смерть автора про смерть "ти навіть не уявляєш чого мені коштувала ця книжка" - писав він а потім розповідав про диктофон про записаний звук помирання військового в стабілізаційному пункті про те що відчував коли слухав цей звук вдруге чи втретє він говорив про дистанцію яку потрібно зберігати про дослідження та класифікацію чогось там про нову українську літературу в часи війни про її майбутнє про якісь незримі речі механіка війни - говорив він - це звичайні солдати це окопи медики цивільні капелани ми поїхали туди на 10 днів подивитись як військові святкують Різдво і новий рік подивився написав книгу про зникаючий вид людей в одному інтерв'ю його запитали: - порадьте книги військових які варто прочитати він нічого не сказав проте згадав свою книжку яка мала скоро вийти друком і хочеться на це все сказати лише одне: грьобаний ти чорт кандидат філологічних наук викладач кафедри літературознавства воєнний сука документаліст сходи ще на пару ефірів розкажи про війну і ще я думаю про ціну яку він заплатив? що це за ціна? останнє дихання бійця на диктофоні? чи тріщина на айфоні? і ще більш риторичне: чому військові які були у зникаючих містах і писали про них книжки зникають так само як і міста але про міста пишуть інші а про військових тільки рідні про військових лише в рідкісних випадках некрологи і чорно-біле фото в мережі хтось проросте квітами когось змиє водою хтось залишиться безвісти зниклим і лише письменники-документалісти злітатимуться на згарища на місця катастроф і битв ніби птахи на падаль аби писати свої книжки про міста привиди про людей привидів про життя і смерть аби вписати своє ім'я в історію до якої вони не причетні аби отримати премію переклади грант аби аби аби війна для когось - час трагедій та втрат війна для когось - вікно можливостей такий факт
Не хотілось би влізати в срач, але мене пройняли ці слова, і, чесно кажучи, я згодна з ними.