«Гармонійна, симетрична, барокова, неокласична, чиста, світла, на високих підборах, еротична, на шляху до успіху, з великим носом, величезною дупою, і вуаля: Абрамович!» (с)

Саме ці слова перераховувала Марина Абрамович, щоб описати себе. Чи це правда, читайте в її ж книзі “Пройти крізь стіни”. Але наскільки ми можемо їй довіряти, то вже інше питання))

Отже, розкажу свої враження від книги. Це буде дивний відгук, бо я весь час буду виправдовуватися, чому я поставила цій книзі 3.75, а не 5. Адже я не чула поганих відгуків, лише захоплені. Тому я буду тою людинкою, яка, вимбачте, не в захваті від неї.

“Пройти крізь стіни” – весь життєвий та професійний шлях Марини Абрамович. Важке дитинство. Жахливі стосунки з батьками. Відкриває для себе мистецтво. Створює картини. Перші перформанси. Перше кохання. Перші визнання. Подорожі. Закохується в Улая. 12 плодотворних років із ним у мистецтві. Подорож до аборигенів. Постійне пізнання себе та світу. Розлучення і нове кохання. Постійна праця. Світове визнання. Шамани та очищення. Постійні перформанси.

Цю книгу часто описують як відверту та щиру сповідь мисткині. Можливо. Але особисто я цього не відчула. Мені було цікаво читати лише першу половину книги. Далі стало сухо і нудно. Відчуття було, що просто читаю якийсь перелік сухої інформації: імен коханців, назви міст і країн, де вона виступала, знайомства з новими людьми. Все це було якесь пусте. Без ідеї, без думок, без емоційних переживань. 

Я думала, що ця книга буде про її перформанси, їхні пояснення, як вона до них йшла, їхню концепцію. Це все наче і було, але деякі перформанси були описані лише одним абзацом. І це не абзаци Сарамаґу або Забужко. Тому мені було мало її філософії та роздумів про мистецтво.
Про її відомі та найсильніші проєкти я вже знала. І якихось нових фарб вона не додала. Навіть деякі статті, які я читала про неї, яскравіше та детальніше це описували, ніж вона у своїй книзі.

Чим більше я дізнавалася і розуміла, як концептуалізм набирає обертів, тим більше прагнула зробити власне мистецтво нутряним - те, що можна радше відчути, ніж зрозуміти. І це означало - використовувати тіло, моє тіло.

Перформанс: Будинок із видом на океан

Я думала, що ця книга буде про її особисте життя, її пізнання себе. Так і було – першу половину книг. Перші глави про сімʼю найбільше зачепили. Її стосунки з матірʼю вражали якимось абсурдизмом. Наприклад, вона виходить заміж у 25 років, щоб звільнитися з-під контролю мати. Але продовжувала жити з нею, а її чоловік жив зі своїми. І Марина мала приходити додому не пізніше 22.00 (як і всі попередні роки). Втф?!?

  -     Чому дівчатка з хороших родин ідуть до ліжка о пʼятій вечора?
  -      Аби встигнути додому на десяту.

Потім в її житті зʼявляється Улай. І це довгі роки продуктивних стосунків: як особистих, так і професійних. Саме з Улаєм вона створила купу перформансів. Вони були одним цілим. Але в якийсь момент усе почалося рушитися.
Звісно, через якийсь час зʼявляється молодий жеребчик – Паоло. (Але я не могла сприймати його в серйоз, бо уявляла собі Паоло із “Друзів”, який розбив серце Рейчел. І я не помилилась щодо нього). Усьо.

Перформанс: Митець присутній: з Улаєм

Я думала, що ця книга буде про Юґославію, війну, тоталітаризм та вплив на мистецтво. Так усе і було, але такими грубими мазками, що все можна вмістити на 5-10 сторінках. Наприклад, вона часто згадує війну в Югославії, але хто з ким воює, так і не ясно. Я навіть до кінця і не зрозуміла, чи Тіто поганий, чи ні (бо вона його наче і засуджує, а потім наче хвалить).

Я ніколи не забуду громадських приміщень, їх фарбували брудно-зеленим, сірим світлом мерехтіли голі лампочки, від яких рябіло в очах. Така комбінація світла й кольору стін відбивалася на шкірі жовтаво-зеленим відтінком, наче ми всі страждали на хвороби печінки. Що б ти не робив, завжди було відчуття пригнічення з дрібкою депресії. 

Перформанс: Балканський еротичний епос

Я думала, що книга буде живою, емоційною, глибокою. І от саме глибини мені і не вистачило. Глибини думок, емоцій, відчуттів, описів перформансів. Мені не вистачило самої Марини Абрамович, врешті-решт. Склалось таке враження, що Абрамович написала про все і ні про що, наче пройшлась по вершках. 

Ще раз наголошу, що книга непогана. І я точно рада, що прочитала її. Але все ж таки автобіографії, мемуари не мій жанр. 

Окремо хочу виділити всю цю езотерику, в яку вірить Марина Абрамович:

Комунізм перемішаний із містицизмом був частиною мого ДНК.

Вона відчуває цей світ на інших хвилях, до яких такі раціональні люди, як я, скептично ставляться. Книга просякнула містицизмом, химерними подіями, незвичним збігом обставин та якимись непоясненими наукою речами. Всі ці шамани, енергетичні поля, телепатія, камені, аури, мантри та рух енергій…. Але я вірю Марині Абрамович, що саме так вона сприймає цей світ, вона у цьому органічна та природна.

Я не знала тоді, та й зараз гадки не маю, хто або що створює невидимий світ, але знаю точно - його можна побачити наяву. Я переконана - коли ми помираємо, помирає лише фізичне тіло, а енергія не зникає — просто прибирає інших форм. Я прийшла до ідеї паралельних реальностей. Думаю, що реальність, яку ми зараз бачимо, - це певна частота, і ми всі перебуваємо на одній частоті, тому й видимі одне одному. Але ми можемо змінювати частоти. Проникати в інші реальності. Гадаю, існують сотні інших реальностей.

І наостанок додам пару слів про саме видання. Виглядає воно чудово: чорно-білі фото, глянцевий журнальний папір, стильна обкладинка, переклад Михеда.
Яке ж гарне видання і як некомфортно його читати. Книга важка, треба тримати двома руками, великі пальці втомлюються, світло відбивається від сторінок, засліплюючи, від чого болять очі, на чорних сторінках видні відбитки пальців. Одним словом, це гарна книга для журнального столика, щоб просто погортати її 5 хвилин, і жахлива для читання.