«ЦЕ НЕ ВИХІД»
Я років 10 тому вже намагалась читати роман “Американський психопат” (American Psycho) американського письменника Брета Істона Елліса. І я кинула його на 20%, бо це “фігня”. Зараз я дочитала до кінця – і мені сподобалось. Особливо, якщо пропускати сцени вбивств))
Високоморальний, толерантний та вкрай задоволений життям «простий хлопець» з візитівкою кольору слонової кістки, в одязі від брендів «Статус», «Успіх», «Досконалість», «Упевненість» — «Упевненість, що світ стане кращим без деяких людей»… Життя Патріка Бейтмена — круговерть ресторанів, нічних клубів та тренажерних залів Мангеттена, і єдине, що давало йому наснагу, — Болівійський Живильний Порошок на платиновій «Америкен експрес». Стіни його ідеальної оселі просякли кров’ю та смородом, бо для Патріка Бейтмена ніч — це час полювання на адреналін. А світанок схожий на оптичну ілюзію… Те, що видається двома роками його життя, починається на тлі рекламних плакатів зі «Знедоленими» та Дональдом Трампом, щоб завершитися «Тригрошовою оперою»…
Важко писати відгук на цю книгу, бо вона неоднозначна. Вона з рейтингом 21+. А я б ще додала до цього “для тих, у кого стабільна психіка” (довго сміюсь із цієї фрази). Чесно, я довго думала над оцінкою, тобто над моїм сприйняттям книги. Тут багато сцен насилля (мені здається слово насилля занадто слабо передає те, що робив головний герой, бо це піздєц!), тортур і сексу. І вони відштовхували, мʼяко кажучи. Там є сцени, від яких хотілось блювати, у прямому сенсі. В якийсь момент я просто перестала їх читати, а просто продивлялась по діагоналі.
АЛЕ я розумію, нащо вони (хоча не хотіла б розуміти і не хотіла про них читати взагалі!).
То про що книга? Чи про маніяка вона? Особисто для мене ні. Вона про те, як легко зійти з глузду наприкінці 80-х у Нью-Йорку. Адже там безпросвітність. Недаремно книга починається з фрази «Залиш надію всяк, хто сюди входить», а мюзикл “Знедолені” згадується десяток раз.
Дорогі ресторани, пафосні клуби співіснують з убогістю. Кількість безхатьків катастрофічно зростає. Соціальні проблеми та нерівність виходять на новий рівень. СНІД набирає оберти. Мода та консюмеризм заполонили Мангеттен. Ось короткий огляд газети, яку читають герої:
Задушені моделі, скинуті з дахів немовлята, вбиті в підземці діти, мітинг комуністів, вбивство боса мафії, нацисти. Бейсболісти, хворі на СНІД, ще мафіозне лайно, затори, безпритульні, різні маніяки, педики дохнуть на вулицях, наче мухи, сурогатні матері, скасування якоїсь мильної опери, діти вдерлись до зоопарку, щоб катувати та підпалювати тварин живцем, ще нацисти. І фішка в тому, що це все тут, у цьому місті, а не деінде, ця гидота. Стоп, чекай — ще нацисти, затор, затор, діти-дилери, діти з чорного ринку, діти зі СНІДом, діти-наркомани, будівля падає на дитину, дитина-маніяк, затор, обвалився міст.
Герої наче і мають життя, щось там “суєтяться”, але все це не має сенсу. Як каже одна героїня, “вони втратили зв’язок із життям”. Вони купляють дорогі бренди* одягу, але не вміють усе це носити. Хваляться дорогими картинами відомих художників, які висять догори дриґом. Мріють про круту автомагнітолу, навіть не маючи авто. Вони настільки схожі один на одного, однаково одягаючись, ходячи до одного перукаря та косметолога, що постійно плутають одне одного. Вони читають лише модні журнали, щоб знати, що одягти, де поїсти і навіть що поїсти. Без них вони, як сліпі котики, бо не мають власної думки. І певна річ, постійна конкуренція: як на роботі, так і у брендах. Це викликає хронічну тривогу та втому. Тому герої сидять на пігулках. І на кокаїні.
Крім цього, додайте ще особисті проблеми. Дівчина Патріка зраджує йому з другом, але хоче весілля з нашим героєм. Вона, як і інші друзі та дівчата, нудна та пуста. Важкі стосунки з братом, як і з рештою сімʼї. Але найбільше його хвилює його волосся та тіло.
То зрозуміло, що в головного героя поступово починає зносити башню. І все це призводить до насильства, вбивств, зґвалтувань та розчленьонки.
Чи він єбанутий? Це точно! Проте мені було цікаво за ним спостерігати: за його змінами, за тим, як хвороба прогресує. Саме психологізм мені зайшов. У книзі є 3 вставки, де герой розповідає про свою улюблену музику. Думаю, що саме завдяки їм можна зрозуміти, який насправді герой. Одна з улюблених його пісень «Людина на розі» гурту «Дженезіс», де розкриваються “теми самотності, параної та відчуження”. Це ж про нашого героя.
Багато хто хейтить книгу, говорячи, що Брет Істон Елліс – псих. Знову ми плутаємо героя з автором. Але книга насправді гарно написана. Це не психологічний роман, це сатира на американське суспільство. Тому тут багато гумору, хоч і чорного. Як, наприклад, сцени з візитками чи як вони обирали ресторан цілий вечір. Це дуже смішно. Та й взагалі, усе тут так абсурдно, що від цього смішно.
Отже, ця книга точно не для всіх. Вона читається дуже легко, місцями смішно, місцями гидко. Але треба розуміти, що це контркультура, тому тут усе гіперреалістично: кровіща, секс, тортури. Тож адекватно оцінюйте свої емоційні сили, чи треба воно вам)
*якщо ви страждали від цих безкінечних переліків брендів одягу, косметики, техніки тощо, то цей факт вас порадує. А саме, автор також страждав, коли все це описував, бо він не розбирається у моді і йому важко ці сцени давались))