Нам потрібне пророцтво(c)

Коли я прочитала “Катананхе” Софії Андрухович, мене переповнювали емоції, а не думки. І я рада, що відклала цю книгу. Усі ці дні я продовжувала думати про неї, шукати підтексти, роздумувати про міф і відсилки до нього.

Мені важко писати відгук на цей роман, адже важко пояснити, про що він, який він, для кого. Пішла почитала відгуки інших, як професійних критиків, так і звичайних читачів. І вони ще більше мене заплутали. Все, що я зрозуміла, що кожен бачить своє – і хз від чого це залежить: чи від внутрішньої свободи, чи дозволеної сексуальності, чи начитаності.

Коли я передивлялась свої стікери, виділені цитати чи сцени, які зачепили або навпаки не зрозуміла – то усвідомила, що роман став ще глибшим, ще обʼємнішим, ще крутішим. І що саме цікаве, що майже всі стікери з питаннями відпали, бо я таки знайшла відповіді. Правда, зʼявились і нові)))

Якщо ви збираєтесь читати “Катананхе”, то будьте готові що тут буде безліч питань і не завжди є відповіді на них. Тут немає чіткості, лінійності, ясності. Тут усе на відчуттях. Ми лише можемо здогадуватися, конкретики немає. Але чи існує конкретика в нашому такому нестабільному світі? Ми часто не розуміємо самі себе, то яку конкретику можемо вимагати від інших?

У книзі є сцена, де підлітка роздумує про цей світ:

Але ця складність — природна і така збагненна! Не в буквальному сенсі, звісно, бо магія якраз у таємничості, в непередбачуваності, в неосягненності й прихованості потаємних мотивів — однак сама логіка, з якою в житті все відбувалося, сама природа усіх подій викликала довіру. Кожна подія була правильною. Інакше статися не могло. У цьому й полягала пронизлива і нескінченна свобода.

Це ж саме про “Катананхе”. Прям кожне речення про цей текст! І ось це відчуття свободи залишається після прочитання. І свобода в тому, що читач обирає, у що вірити, у що ні, трактування міфу, розуміння героїв. Це свобода думок, свобода емоцій, свобода відчуттів.

Та й взагалі я часто думала про слово свобода, коли читала книгу. Головні герої зі своїми травмами, з якимись баченнями, із рамками у своїй голові. Часто вони навіть не розуміють, що щось не так. Але це не значить, що ці травми на них не впливають. Навпаки, це пригнічує їх, не дає жити вільно. І це зачіпає не тільки їх, але і близьких.
Тому у кожного персонажа в якийсь момент приходить катарсис – момент, коли вони дозволяють собі бути собою, вивільнити свої почуття, емоції, біль і відчути щось на повну!

Про що ж усе-таки книга? Якщо коротко, то сюжет дуже простий.
Леся та Олекса одружені майже 20 років, мають підлітку дочку Таю та собаку з притулку Діну. Але все ламається, коли Олекса зраджує дружину з жінкою з їхнього підʼїзду.
Крім цього, є міф про Актеона та Артеміду. Актеон – гарний мисливець, має 50 різних собак, яких обожнює. Одного разу він підгледів, як богиня купалася в річці оголеною. За це вона його покарала, перетворивши на оленя. І його ж власні собаки роздерли Актеона.

Тож у “Катананхе” також є і собаки, і купання в річці, і покарання. Як і свої актеони, богині, олені. Навіть є вакханалія (правда, у стилі фільму Saltburn). Але кожен трактує це на свій лад.
Особисто для мене на базовому рівні цей міф про внутрішні зміни (читай травми). Коли нам боляче, ми робимо боляче найближчим, навіть не усвідомлюючи цього. Собаки роздерли свого улюбленого господаря, не впізнавши його. Так і ми не розуміємо, що нам болить, чому нам так погано, роздираючи найближчих і себе в тому ж числі.

Чим же так травмовані наші герої? Все просто – війною. І хоча у книжці немає цього слова, але все про це говорить. Герої колись сиділи в підвалі із сусідами, мати дівчинки померла в окупованому місті (Маріуполь?), притулок до собак, який постраждав під час окупації (Сіріус?), син, який загинув на війні, герої знаходять ящики з набоями, казки, граната, яка обплутала оленя тощо.
Війна закінчилась чи в холодній фазі – не дуже ясно (хоча Софія Андрухович каже, що закінчилась). Але що ясно – її вплив та наслідки усе ще актуальні. Горе батьків, які втратили сина. Сором, який зжирає зсередини. Невпевненість у завтрашньому дні.

Не менш головною темою цієї книги є тілесність. Не просто тілесність, а жіноча тілесність. І знову авторка дає собі свободу, розширяючи рамки, пишучи про жіночу сексуальність, саме жінки 60+. Живе тіло, яке викликає захват, огиду, прийняття, здивування. І це сміливо, і це чуттєво, і це природно. Тут взагалі дуже багато контрастів або ж ділення на природне та неприродне.
Наприклад, старість – це природно. Так, “увядание” тіла, біль у суглобах, але

Руйнування плоті й свідомості не впливали на барви неба чи шелест дерев на острові, на слизький холодний мʼякуш стиглої хурми, на насолоду язика і губ, що висмоктували липкий плід із-під тонкої шкірки. Навіть коли вона зовсім не зможе сприймати довколишнього світу, втратить звʼязок з органами чуттів — навколо продовжуватимуть існувати процеси і явища. І вона буде їх частиною.

А намагатися зупинити час, старіння – неприродно. І за це Лесю покарано.

Мене вражає, як авторка підкреслює вплив емоцій на наше тіло. Тіло зіщулюється від страху, тремтить від злості, розквітає від ніжності, світиться від радості, задихається від сорому. І в цих реакціях є щось тваринне. Адже ось Діна так само зіщулено сидить на руках від страху вибухів, а ось стаф покусує руку від ніжності. Це щось справжнє, первинне, те, що ти не контролюєш. Ми часто забороняємо собі віддатися емоціям, на відміну від тварин. Та на відміну від підлітків. От підлітки – це клубок чистих, справжніх відчуттів.

У мене ще так багато думок про книгу, але я зупиняю себе. Все, що хочеться додати, що текст просто випромінює барви, запахи, звуки, доторки. Це чуттєвий поетичний текст, який вибухає яскравістю (саме тому така обкладинка). Яскравість тексту, яскравість мови, яскравість подій.

І памʼятайте, що всі ми робимо помилки, бо ми всередині справжні діти)

Іноді до дорослих людей треба ставитись, як до дітей або до божевільних. Як до божевільних дітей. Так вони швидше пригадують, що дорослі.