Настав час розквітнути чорній квітці цивілізації. (с)
Отже, “В очікуванні варварів” Джона Максвелла Кутзее. Хоча книга мені і сподобалась, але в мене не так багато думок щодо неї. І взагалі протягом читання було трохи розчарування (якщо так можна сказати), що тут занадто все прямолінійно, все в лоб. Я люблю, коли автор ставить питання, висвітлює ситуацію, а читач сам приходить до якихось відповідей і смислів. Тут же Кутзее не дає цього, він говорить прямо: “Імперія – зло, у будь-якому прояві”. Я навіть здивувалась, що роман написаний в 1980 році, думала, що набагато раніше: віє від нього якоюсь класикою. А де підсмисли чи подвійні значення?)) щось якось легко) і це моя єдина претензія до книги.
Маленьке прикордонне містечко Імперії. Форпост. Лише воно відділяє Імперію від жорстоких варварів. А тут ще й ходять чутки, що варвари хочуть піти війною. Тому приїздить полковник, щоб зібрати інформацію про них і їхні плани. Якщо перевести на мову Імперії, то знайти місцевих і змусити їх, завдяки допитам та тортурам, “зізнатися” в планування війни.
Суддя цього містечка вже 30 років тут живе, працює, співіснує з місцевими. У нього є емпатія до них, хоч якесь розуміння та критичне мислення. Він прекрасно усвідомлює, що насправді робить Імперія. Тож сором і провина захоплюють його. І тому починає протистояння.
Ця книга актуальна саме для України. Якщо подумати, то ця книга про пропаганду та її вплив. Прикордонне містечко мало би само відчути набіги варварів, побачити приготування до війни. Але ні, вони дізнаються про війну і плани варварів саме зі столиці Імперії. Чи це не дивно?
— У нас тут мир, — кажу я, — у нас нема ворогів.- Настає тиша. — Якщо, звісно, я не помиляюсь. Якщо, звісно, це не ми вороги.
Сама ж Імперія створює ефемерних ворогів, штучний страх, нагнітання. Навіщо? Щоб піти праведною війною. Бо Імперії не нападають, вони лише захищають. (Сарказм)
(Це те ж саме, що робить росія “Україна хотіла напасти на нас, то ж ми змушені напасти на неї перші”.)
Ця земля непривітна до людей, особливо чужоземців. Вона непридатна до сільських угідь, вода з кожним роком стає солонішою, природні умови – важкі. Навіщо ці землі Імперії? Бо Імперії мають розширятися:
Імперія прирікає себе жити в історії та водночас постійно повставати проти неї. Лише одна думка володіє глибинним розумом Імперії: як не припинити свого існування, як не померти, як подовжити свою епоху. Удень вона переслідує своїх ворогів. Вона хитра й безжальна, вона всюди розсилає своїх нишпорок. Ночами вона насолоджується картинами катастроф: зруйнованими містами, наругою над людьми, пірамідами з кісток, гектарами сплюндрованих земель.
Одним із величезних плюсів цієї книги – це стосунки героя і тубілки, яку покалічив під час допитів полковник. Ці тортури зламали її фізично, у той час як героя – емоційно. Він побачив справжнє обличчя Імперії, і це знищило його світогляд.
Суддя починає вихаджувати її. Відчуття провини, як представника цієї Імперії, переростає в дивну любов, яку не він, не вона не розуміють. Він хоче добитися її любові, її теплоти. Але в якийсь момент розуміє, що він сам поводить себе як імперія. Він насаджує себе, свою любов, яка насправді дівчині не треба. Те саме що робить і імперія, захоплюючи чужі території, даючи якісь блага цим землям, які насправді їм не потрібні.
Цікавий момент, що головний герой має хобі – археологію. Він розчищає старовинне місто, яке сховане під піском та збирає писемні таблички, якісь предмети старовини. Тобто ці землі мають минуле, тяглість історії. Вони існували до Імперії і будуть існувати після. (Знову ж не можу не думати про Україну та росію. Як би росія не вигадувала, що нас створив Ленін чи інший брєд, факт залишається фактом).
Ще один цікавий момент, що у героїв майже немає імен. Спочатку імʼя має лише полковник. І це цікаво, бо він зображений не як особистість, а скоріше як функція. Функція Імперії. Він тут, щоб знайти винних, будь-яким методом. Крапка. Всі інші ж – без імені. Бо вони всі на одне обличчя? Бо вони не варті навіть запамʼятовування їхніх імен? Адже яким би не був суддя, він також представник Імперії.
Потім імʼя зʼявляється у ворентофіцера, який стає мером цього міста. І знову ж – він функція: підтримувати порядок у місті та контролювати військових. Знову ж він представляє Імперію. Але в кінці у тубілки зʼявляється імʼя. Як мені здається, це наче підкреслення, що нарешті герой “прозрів” і по-справжньому змінився, став одним із них.
“В очікуванні варварів” – гарний та актуальний, на жаль, роман. Він добре описує, як “працюють” Імперії та чому починаються війни. Емоційно важкий, хоча легко читається. Точно вартий прочитання. Але, повторюсь, занадто все в лоб, за що і зменшила оцінку.