Чесно кажучи, я не дуже хотіла читати роман “Близькості” Кеті Кітамури. Я майже не бачила гарних відгуків, тому нічого не очікувала від нього: не поганого, не хорошого. Але чого не зробиш заради позняківського книжкового клубу, дівчата привіт!
Ну шо ж, так і сталося – книга пройшла повз мене. В мене жодних думок, жодних емоцій, лише маленьке незадоволення фіналом.
Головна героїня працює в Міжнародному кримінальному суді в Гаазі перекладачкой-синхроністкою. Вона переїхала сюди з Нью-Йорка, тому не почуває себе затишно в цьому новому для неї місті. Вона не почуває себе затишно на роботі, адже перекладає для експрезидента африканської країни, якого звинувачують в геноциді власного народу. Вона не почуває себе затишно в стосунках з чоловіком, який наче намагається розлучитися з дружиною…
Ця книга про ось цю ілюзію безпеку, про ілюзію стабільності, про ілюзію впевненості у чомусь. Чи можеш ти бути впевнений у коханому? у своїй дружині? чи можеш відчувати себе в безпеці, прогулюючись у себе на районі? а чи ти віриш в судову систему? чи в справедливість? чи усвідомлюємо ми, у якому світі ми живемо? чи бачимо ми світ по-справжньому?
Ніхто з нас не здатен по справжньому побачити світ, у якому ми живемо, — цей світ, що складається із протиріч власної банальності (приземкувата стіна СІ30, автобус, що їде за звичним маршрутом) і обмеженості (камера і людина в камері), проглядається лише на мить, а потім зникає, може, й назавжди. Напрочуд легко забути побачене, жахливу сцену чи голос, що промовляв невимовне; щоб існувати у світі, ми повинні забути, і ми таки забуваємо, бо живемо у стані «знаю, але не знаю».
І якщо чесно, то ця тема мене не торкнула. “О господи, світ жорстокий і несправедливий! Як страшно жити!” Для мене це не новина. Та й що це “прозріння” мені дає?
міська оболонка цивілізованості дедалі слабшала, а подекуди взагалі ледь-ледь животіла.
І? То що робити, якщо цивілізованість зникає? Кинути все і перестати боротися? Відчуття якоїсь безнадії, приреченості, марності – ось такий в мене післясмак після прочитання цього роману.
Головна героїня – спостерігачка. Саме через роботу вона стає такою. Її робота перекладати, не засуджувати, не слухати, не розуміти, а просто перекладати. Вона наче не має власної думки чи власних бажань. Вона описує своїх колег:
(вони) позначилися тривожними тріщинками, рівнем дисоціації, що, як на мене, було просто неможливо витримати.
і саме це переживає героїня – дисоціацію, відсторонення від подій. Вона просто спостерігає за власним особистим життям, але нічого не робить.
І тому важко їй співпереживати, адже сильних емоцій, почуттів немає. Навіть, коли вона починає емпатувати експрезиденту-вбивці, вона не відчуває за це провини, сум’яття, якогось занепокоєння.
Я люблю ось цей прийом – просто замальовка з життя людини. Але ж він має чимось чіпляти: або ж емоціями, або ж глибиною. Я ж не відчула ні того, ні того. Та й в анотації написано, що це “трилер серед романів”. Де?!? Де я маю переживати? Де я маю відчувати напруження чи тривогу? Я не знаю…
З плюсів – роман дійсно швидко читається (бо жодних рефлексій ні в героїні, ні в мене), та й авторка пише доволі непогано, навіть цікаво, але коли я дочитала, то відчула розчарування. “Оце і все?!” Я не зовсім зрозуміла, для чого я прочитала цю книгу, в цьому і проблема.