Шукаєм любови – знаходим судомнi корчi. (c)
Прочитала перший бестселер незалежної України, а точніше «Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко. Книжка викликала фурор, коли вийшла 1996 року і на сьогодні перекладена 15 мовами світу.
Цей роман дався мені складно, незважаючи на те, що в ньому всього 114 сторінок і я прочитала його за 2 дні. Знову ж таки через складність сприйняття тексту я не змогла проникнутись сюжетом на повну і насолоджуватись книгою. Мені ніби й сподобалося, але й відчула полегшення, коли прочитала останнє речення.
«Польові дослідження з українського сексу» – це частково автобіографічний роман, у якому письменниця описує свої стосунки з художником під час її викладання у США наприкінці минулого століття.
Перше, що впадає в око, коли відкриваєш книжку – це простирадло тексту: без діалогів, без абзаців, без розділів, а також речення по сторінці й більше.
Авторка подає текст у вигляді потоку свідомості, де одна думка змінює іншу. Щоб хоч щось розуміти (бо окрім потоку думок тут ще й тягуча, хоч і гарна, мова), треба відчути ритм книжки. Ритм книги створюють розділові знаки, виділяючи інтонацію, смисли і підсмисли. І хоч тут майже немає крапок, але є тире, двокрапки і купа ком. Ось вони й задають цей невловимий ритм. І дуже важливо його вловити, інакше буде нічого неясно і незрозуміло.
Тепер про сам текст. Оскільки це потік свідомості, то немає звичного сюжету або лінійного оповідання. Авторка перестрибує з одного на інше. І мушу зізнатися, серед купи її думок, деякі проходили повз мене (і, на жаль, таких більшість), але деякі чіпляли за живе, як, наприклад, її стосунки з батьком або роздуми про суїцид.
Так про що ж ця книга? Вона про жінку: жінку-поетесу, українську жінку, жінку, яка живе в чужій країні, кохану жінку, покинуту жінку, жінку, яка думає про суїцид.
Ні, хай би хто-небудь усе ж пояснив: якого чорта було родитися на світ жінкою (та ще й в Україні!) – із цією блядською залежністю, закладеною в тіло, як бомба сповільненої дії, з несамостійністю цією, з потребою перетоплюватись на вогку, хляпаву глину, втовчену в поверхню землі (знизу, завжди любила – знизу, розпластаною на спині: тільки так і позбувалась себе остаточно, зливаючись ритмом власних клітин із промінною пульсацією світових просторів
Вона про національну ідентичність, любов до України і минуле, яке впливає на майбутнє. Вона про те, через що довелося пройти країні й письменниці разом із нею. Адже не може політика, особливо тоталітарна і загарбницька не впливати на людину, її існування і самовідчуття. Завдяки письменниці я зрозуміла, що за рідну мову можна не просто переживати, а навіть може боліти душа.
“Раби не повинні родити дітей”, – “Що ти таке кажеш, як смієш, гріх!” – “Бо це вспадковується”, – “Ні чорта не вспадковується – хочеш сказати, що в тобі нема свободи?” – “Бажання вирватись – іще не свобода”.
Вона про секс. Ось, до речі, незважаючи на назву, я тут не побачила сексу, не рахуючи пару згадок і міркувань про абстрактний секс. І мені дивно читати рецензії, де йдеться про «відверті еротичні сцени». Або я, яка виросла на фанфіках про Гаррі Поттера, перенаситилася еротичними сценами, і все інше для мене тепер здається дитячим белькотінням. Або ж у 1996 році, написавши слово «секс» і згадавши «увійти ззаду», автоматично вважалося розпустою.
Вона про кохання, токсичні стосунки, трудових емігрантів, рефлексію, пошуки відповідей і ще купу всього.
… всi ми тут самотнi, вiльнi й самотнi, це прекрасно — творити собi життя саморуч, це страшно — творити собi життя саморуч …
Отже, це багатогранний і тонкий роман. Він гіркий, тягучий, депресивний і складний. Він реалістичний, і ця реальність повільно вбиває від безнадії. Але я думаю, що книгу потрібно читати. Її потрібно читати жінкам, які впізнають у деяких сценах себе і проявлять емпатію до інших. Її потрібно читати українцям, щоб згадати минуле. Її потрібно читати всім, щоб розширити кругозір і відкрити для себе українську літературу.
П.С. яка ж усе-таки гарна мова:
“Чого ти плакала?” — не скажу, нi, ще не скажу, скажу аж перегодом, за мiсяць, а раз сказавши, повторюватиму ледь не щохвилини: за браком iнших, мiсткiших слiв — коли нема такої цистерни, аби замiряти бездонний колодязь, зостається раз у раз опускати й витягати те саме дитяче цеберко, — монотоннiсть повтору, рипiння корби: я люблю тебе. Я люблю тебе. Я люблю тебе.