Сліди на дорозі – Валерій Маркус, 2018

Про Валерія Маркуса в Україні я певна знають всі. Ну не всі, але багато людей. Хлопець, який пройшов АТО, написав про це книгу, вів ютюб про свої подорожі, а зараз у лавах ЗСУ. На нього приємно дивитися під час інтервʼю, його приємно слухати під час інтервʼю (хоча не з усіма його думками погоджуватися).

Саме тому я вирішила послухати його книгу “Сліди на дорозі”, тим паче з його начиткою. І я трохи у ступорі. Це та ситуація, коли через етичні міркування ти не можеш осуджувати людину через низку причин: починаючи з того, що він герой України, як і для мене особисто, закінчуючи тим, що він був на війні, а я ні. Але головний герой, прототипом якого і є сам Валерій Маркус, був мені неприємний, місцями дууже неприємний (*все, я це написала, можна видихнути від напруги*). Тому “Сліди на дорозі” дались мені важко (бля, мені здається останнім часом ця фраза є у кожному моєму відгуку). 

Як я розумію, це автобіографічний роман. (Якщо чесно, то тільки в кінці я зрозуміла, що це все-таки роман, а не nonfiction.) Його можна розділити на 3 частини: дитинство, армія та АТО. Дитинство. Пішов на бокс. Вже у школі почав мріяти про армію, а саме про десантуру. Потрапив до “Десни”. В 14-му році пройшов АТО. Ось і вся книга. Але за моїми сухими словами ховаються справжні переживання героя. Це не просто дитинство, а важке дитинство: батько наркоман, мати намагається заробити гроші, дідусь алкоголік, який напившись бив онука та свою дружину. Не просто “Десна”, а крах надій, повне розчарування в українській армії. Це не просто АТО, а справжня війна, на якій гинули друзі. 

Щоб зрозуміти стилістику тексту, достатньо прочитати анотацію:

Я б міг сказати, що ця книга правдива, але це будуть пусті слова. Правда в кожного своя, тому подібними словами можна жонглювати як завгодно. Інколи ми настільки заграємося, що самі починаємо вірити у те, що наша вигадка і є істина. Не хочу вам брехати. Ця книга не про правду. Вона про те, що боліло особисто мені й чим я мусив поділитися. Вона про мій біль, емоції та відчуття. Сюжет побудований на моєму баченні світу на різних етапах життя. Сюжет книги про емоції. Адже врешті-решт ми живемо емоціями, відчуттями та враженнями. Страх, задоволення, секс, моменти щастя… Ми живемо, колекціонуючи враження. Тому мені здається, що це достойна тема для книги.

Це не сухі факти чи просто перелік історій, які очікуєш від простого солдата. Ні, це велика кількість роздумів, філософствувань, думок автора. Це якоюсь мірою щоденник. Кожна історія чи подія викликала у свій час у Маркуса емоції, потім пережив їх, з яких виникали розмірковування. Тому це такий симбіоз з подій, які створюють динаміку та емоцій і роздумів, що створюють рефлексії. І це безперечно плюс книги. 

А тепер саме важке: головний герой. Можливо в мене склалось хибне враження, але я бачу його як зарозумілого, самозакоханого хлопця. Якщо розділ про дитинство викликали лише жаль та співчуття, то розділ про армію здивування, а про АТО – неприязнь.
Я не можу зрозуміти чому хлопець вирішив піти в армію, та ще й розчарувався, що там одні “дєбіли”. Для мене – це очевидно. Вже в дитинстві всі мої знайомі знали, що армія – це дно. Фільм “ДМБ” тільки посилило цю думку. Тому я була здивованою, що герой мав якісь хибні уявлення про армію. (Уточнення: я про армію того часу. Впевнена, що українська армія змінилась у кращу сторону. А зараз ЗСУ – це просто герої України, яким я дуже вдячна)
А от в АТО герой вже перетворився на якогось рембо та мачомена, який нікого не слухає, але його слухають всі. Зʼявляються якісь пафосні фрази (монолог діалог з полоненим викликав відразу від зашкалюючого пафосу).
До чого це я? Так, головний герой не повинен бути ідеальним, але ось ці мої дойоби – це про те, що мені важко співпереживати герою, повірити йому, а значить і книжці.

АЛЕ яким би не був герой (на мій смак), цей щоденник викликає сильні емоції. Не можна спокійно читати про те, як 13-річний хлопець дає відсіч пʼяному діду. Не можна спокійно читати про те, як мерзотний командир не дозволив попрощатися з батьком. Не можна спокійно читати про те, як іде війна у твоїй країні.

Отже, це сильна книга. Але я трохи шкодую, що її прослухала. Адже тепер я не можу дивитися тими очима на Маркуса, якими дивилась до цього (о господи, він не ідеальний!!!).

 

Залишити відповідь