Собори душ своїх бережіть, друзі… Собори душ! (с)
Багато хто порівнює “Без ґрунту” Віктора Петовора-Домонтовича з романом “Собором” Олеся Гончара не на користь останнього. Підкреслюючи, що “Без ґрунту” глибший, сильніший та інтелектуальніший. Але я трохи хочу за нього заступитися.
Спочатку чому взагалі ці книги порівнюють. По-перше, бо у них доволі схожі сюжети. А саме старовинні собори хочуть знести і події крутяться навколо цього. По-друге, для мене ці твори про ідентичність, українськість. Спроби в важкі часи зберегти своє коріння, свій ґрунт.
Чим же вони різні? Рештою. Я повністю згодна, що “Собор” примітивніший та наївніший. Але багато людей люблять радянські фільми/книги за їх наївність, відчуття чистоти і затишку та обовʼязкову перемогу добра і справедливості. От роман “Собор” саме такий. Супер наївний іноді прям до скреготу в зубах, чистенький, навіть прилизаний, але після нього затишно на душі, адже усі поганці отримали по заслузі. А наші герої ідуть за руку в світле соціалістичне майбутнє.
Так, згодна, ось цей соціалістичний вайб поданий з притаманним для того часу піднесенням та патетикою, від якого хочеться блювати. Головні герої занадто ідеальні. А ідеї соціалізму ні, ні, та пробігають перед очима.
Але для мене цей роман про щось світле. Можливо, таке було перше враження, коли я його читала ще в школі. Але ось це відчуття залишилось і зараз, коли я його перечитувала. Книга про людяність, про небайдужість, не ідеальність радянської влади (в лиці Ізота Лободи), про любов до природи та своєї історії. Не дарма ж цей роман був заборонений в радянські часи.
Ось тільки цим і виграє “Собор”, адже “Без ґрунту” трохи цинічний, без відчуття хепі-енду. Якщо Домонтовича раджу читати всім, то Гончара – ні, хоча мені подобаються обидва твори.
Думаю, в якийсь момент такі твори як “Собор” вилучать зі шкільної програми, і читання їх буде вважатися таким собі guilty pleasure. Але нехай…
П.С. на фото славнозвісний козацький дерев’яний Троїцький собор, який і став прототипом у книзі. 