В одному із інтервʼю Марина Гримич розповіла, що її перший задум був писати роман про 60-ті роки. Але їй в руки потрапили архівні документи 47-го року: усіх тих пленумів Спілки, газети того часу та партійні постанови. Так зʼявилася “Клавка”. Проте ідея все ж написати про 68-ий лишилась. Органічно виникло продовження історії, з тими ж героями, але вже в інших умовах. Так зʼявився роман “Юра”. Він вийшов доволі самобутній та самостійний. В принципі, його можна читати і без “Клавки”.
“Юра” викликав в мені тільки позитивні емоції і сподобався набагато більше. Я прям засмутилась, що книжка закінчилась, бо вона прекрасна!
Київ, 1968 рік, кінець «відлиги». Юра – студент-фізик, успішний комсомольський ватажок, перспективний науковець-початківець – потрапляє в лещата непростих обставин і в пекло власних сумнівів: йому потрібно зробити моральний вибір, а він відчуває, що не готовий до цього. Адже його життя є своєрідним буфером поміж двома світами, – з одного боку, світом «золотої молоді», дітей секретарів ЦК КПУ, ЦК ЛКСМУ, КДБ, а з іншого – світом його мами Клавки, яка є однією з тих безіменних і негероїчних представників української інтелігенції, що тримають на своїх плечах могутній тил для шістдесятництва.
Будьте обережні, бо “Юра” починається зі спойлерів! Тож самі вирішуйте чи треба воно вам!
Отже, 68 рік. Час шістдесятників. Протести на премʼєрі фільму “Тіні забутих предків”, Празька весна, самоспалювання Василя Макухи на Хрещатику.
Перед нами зʼявляються знайомі з “Клавки” герої: сама Клавка, Бакланов, Баратинський, Прохорова, Сіробаби та інші. За 20 років вони змінилися, постаріли, завели дітей. І вже їх діти виходять на перший план. “Золота молодь” стикаються з першими серйозними проблемами: перше кохання та перші зради, дисидентство та заборонена література, парткоми та війна у Чехословаччині. Вони починають розуміти, що таке бути дорослим в 68-му році. І як важко залишатися чесною та справедливою людиною…
Книжка починається з того, що читач дізнається кого ж обрала Клавка собі у чоловіки. Я прям оторопіла, коли почула (я слухала книгу в аудіоформаті), що вона дружина Бакланова. Це вже не та наївна секретарка Спілки письменників. Клавка живе у чотирьох кімнатній квартирі на Печерську, дружить з партноменклатурними сусідами, користується імпортними речами та має 19-річного сина Юру. Але водночас вона працює редактором у видавництві “Молодь”, не втрачаючи звʼязок з українською літературою.
У цій книзі як такого немає сюжету. Це просто дорослішання героїв через історичну призму. Все було так легко, але в якийсь момент попереднє життя ламається, а як жити за новими правилами ще не знаєш. Так і з героями. Рита стає свідком воєнної агресії радянських військ у Празі. І дівчина не може пояснити друзям, що там трапилось, адже вони вірять, що “не всьо так однозначно” та “значить, так треба”. Зоя закохується у “бандерівця”, маючи батька генерала. Юра встрягає в політичні ігри.
Якщо в “Клавці” мені не вистачало динамізму і іноді було нудно, то у “Юрі” таких проблем не було. При чому я не можу сказати, що тут пригода за пригодою, ні. Але тут більше персонажів, більше сюжетних ліній, більше подій. Ось ти слідкуєш за Клавкою та її стосунками з чоловіками, а вже на наступній сторінці вона ж намагається обійти цензуру на роботі. Тут перше кохання Юри, а ось вже він пише свою першу промову як секретар комсомольської організації.
І знову величезним плюсом книги є її атмосфера. Цікаво читати про те, де купує Клавка меблі, чи як вона оформлює свою дачу, чи як обирає нічну сорочку чи парфуми, чи які пісні слухає молодь, чи куди вони ходили у кафе. Всі ці незначущі побутові деталі, які написані мимохіть ще більше розкривають дух того часу. І важливі в історичному контексті. Адже це наша с вами історія.
“Юра”, як і “Клавка” доволі урбаністичні романи. Тут різні райони Києва, описи вулиць чи будинків живі та справжні. І це не дивно, що авторка приділяє таким деталям та нюансам так багато часу, адже ця книга про її дитинство. Знову ж таки в інтервʼю вона зізнається: “Як Флобер казав: «Мадам Боварі – це я», так і я скажу: «Юра – це я»”. Це її Київ. Цими вулицями вона гуляла, цими трамваями вона їздила, а в ці кафе вона ходила. І в Ірпінь вона їздила з іншими письменниками та їх сімʼями. Адже Віль Гримич, який працює разом з Клавкою – це батько Марини Гримич. Це її батько, головний редактор, в ті роки намагався публікувати твори, попри цензуру та наслідки. Це він боровся за українську літературу. У романі є навіть сама Марина Гримич, поки маленька восьмирічна дівчинка.
Можливо, через цю особисту призму, книга наче просочена ностальгією. Але вона не романтизована, відчувається, що не все так райдужно. Але в той же самий час видно, що авторці приємно згадувати ТОЙ Київ. Особливо це видно у сцені в Ірпінському будинку творчості, де відпочивала Клавка. Тому мені і зайшов фінал – він шикарний. Це наче прощання з дитинством. Він пронизаний теплою ностальгією та розумінням, що дитинство закінчилось.
З приємним передчуттям чекаю третю частину під назвою “Лара”, вже про онуку Клавки.