– Та тихо ти! Тихше, «РОЛІТ нє спіт»! (с)
На днях я прослухала сіквел до роману “Клавка” Марини Гримич під назвою “Юра”. І зрозуміла, що я так і не поділилася своїми думками щодо першої частини. Тож ось мій маленький відгук на “Клавку”. Хоч це і хороший сильний текст, але у мене якісь двоякі почуття до нього. Зараз поясню чому.
Ось анотація до книги:
Дія роману Марини Гримич «КЛАВКА» відбувається у Спілці письменників України і в київському письменницькому будинку РОЛІТ у 1947 році, коли відбувся сумнозвісний Пленум, відомий в історії розгромом української літератури, зокрема паплюженням Юрія Яновського та Максима Рильського. Але мало хто знає, що розправою над цими двома класиками не обмежилось: українських літераторів — колег по перу, сусідів по дому — нацьковували одне на одного, користуючись їхніми амбіціями. Учасники подій по-різному вийшли з нелегкої етичної ситуації — хто з високо піднятою головою і посмішкою на устах, а хто в ганьбі і досмертних докорах сумління. Клавка, секретарка Спілки письменників, знає про письменників усе, а драматичні події відбуваються на її очах. Паралельно в її досить одноманітному житті старої дівки відбуваються кардинальні зміни: вона опиняється в центрі любовного трикутника — між відповідальним працівником ЦК КП(б)У і молодим письменником, який щойно повернувся з фронту. Літературне життя 1940-х, повоєнний Київ, Євбаз, комунальна квартира — це те тло, на якому розгортається динамічний сюжет.
Коли я читала “Клавку”, то мені було цікаво і нецікаво одночасно. З одного боку, дуже неочікуваний і цікавий антураж: повоєнний Київ, реальна топологія міста того часу, життя в комунальній квартирі та письменницькому будинку РОЛІТ. Все це викликало захоплення та шалений інтерес. Але з іншого боку, я на той час не знала ні про Яновського, ні про Спілку письменників України, ні про цькування та знищення української літератури радянською владою. А тут дуже багато про письменників, їх твори та дотичних архівних матеріалів. Тому ось ці важливі події не зачепили моє серце так, як повинні були. Мені не вистачало якогось динамізму чи розвитку сюжету. Адже навіть любовний трикутник був доволі спокійний та без пристрастей.
Але сподобалось як авторка змогла передати атмосферу напруження. Ось це відчуття небезпеки, що тебе можуть підслухати, зробити на тебе донос. Або ж постійний контроль за всім та всіма зі сторони влади. І як письменники чи інтелігенція адаптуються до цього, продовжуючи пліткувати чи жартувати, попри наслідки.
Не можу не згадати фінал книжки. А закінчується вона тим, що з Києва потягами вивозять усіх інвалідів-ветеранів Другої світової війни. Така жахлива та шокуюча сцена, у чомусь навіть пафосна. Вона просто дає ляпаса читачу і нагадує, що срср – це кровава та безжальна машина.
Мені не хочеться писати, що “Клавка” зайде все-таки більше філологам чи дотичним до літератури читачам, але … Ось я не змогла без певних знань гідно оцінити роман. Хоча в цілому книжка мені сподобалась. Але я впевнена, що як би я читала її зараз, то більше б отримала насолоди, ніж минулого разу.