він повільно відійшов від причалу — назад, в обійми самотності. (с)
До цього я читала в американського психіатра та психотерапевта Ірвіна Ялома лише nonfiction, такі як “Питання життя і смерті” та “Ліки від кохання”. Це різні історії з його особистого життя та практики. Тому придбавши для книжного клубу “Вовчиці” (що на ютюб-каналі “Палає”) його книжку “Проблема Спінози” (The Spinoza Problem) була приємно здивована, що це художній твір. І він мені дуууже сподобався.
Ця книжка про життя двох реальних людей: Розенберґа та Спінозу. Альфред Розенберґ – пропагандист та ідеолог німецького нацизму. Під час Другої світової війни вивозив до Німеччини з окупованих міст твори мистецтва, цінні книги тощо. Бенто Спіноза – нідерландський філософ-гуманіст єврейського походження. Через погляди на релігію був відлучений від єврейської громади.
Протягом всієї книги Розенберґ намагається вирішити “проблему Спінози”. А саме чому великий Гете так любив та поважав якогось єврея Спінозу. Як єврей зміг написати визначний текст “Етика”? Як єврей став генієм?
“Проблема Спінози” – це історичний роман з реальними особистостями та реальними подіями. Але з родзинкою – в стилі Ірвіна Ялома. Автор додає героям друзів-психотерапевтів, які розкривають їх думки та почуття. Як написав сам автор:
Я спробував написати роман про потенційно можливе — зберігаючи максимальну вірність історичним фактам та опираючись на власний професійний досвід психіатра, уявив собі внутрішні світи своїх протагоністів, Бенту Спінози й Альфреда Розенберґа.
То ж перед нами психологічні портрети героїв. Вони так схожі. Обидва напівсироти, без батьківської любові, замкнуті, холодні, ізгої інтелектуали-філософи. Але й різні.
Якщо для Спінози самотність – це свідомий вибір та свобода, то для Розенберга – це вимушена міра. Адже він хотів би бути частиною суспільства, компанії, але не міг, через самого себе і його поведінки.
Відданість своїм ідеям притаманна обом. Через це вони категоричні та не мають сумнівів. Спіноза настільки вірить в раціональність, що це з боку виглядає ірраціонально. Він настільки відкидає релігію, що всі доводи та аргументи Франко не досягають його вуха.
Те ж саме і з Розенберґом. Прочитавши в дитинстві книжку Чемберлена – псевдоісторичну працю про велич Німеччини та расистські ідеї, він став палким прихильником цієї теорії. Пройшли роки, але в нього не було і сумніву, що тут щось не так. А на намагання Фрідріха вказати на помилки – просто злився і тікав від розмов.
Повністю відсутня емпатія до людей. Вони дуже погано соціалізовані, не розуміють інших людей. Але Спіноза хоч намагався раціонально пояснити поведінку людей. Тоді як Розенберґ навіть не намагався з ними потоваришувати. Його цікавив лише Гітлер, та надіявся на його «батьківську» любов.
Але кожен з них свої травми “лікував” по-своєму: один шукав розраду в книжках і роздумах, тоді як інший обрав шлях «я їм покажу». Один віддався науці, інший – ненависті.
Мені сподобалось, як Ірвін Ялом нам протиставить героїв. Особливо, мене вразив Розенберґ – все ж зло завжди притягує. Він – просто мрія психотерапевта, адже тут роботи непочатий край.
Я зрозуміла, що Розенберґ, Гітлер, Путін – це люди, які не любили і яких не любили. Це невпевнені в собі чмоні з комплексом неповноцінності, який переріс в «комплекс вищості». Це звичайні сірі миші, які при сприятливих умовах можуть стати катами.
Отже, це цікавий історичний твір з великою кількістю психологічних діалогів. Є про що подумати однозначно. Єдине, мені здалось, що занадто рівний текст. Майже не було емоцій. Тому й зняла пів бала) Рекомендую тільки любителям пошпортатися у голові героїв.