Нью-йоркська трилогія – Пола Остера, 1987

Він ще не розуміє, що це — початок кінця. Адже дещо ось-ось станеться, а коли воно станеться, то ніщо вже не буде таким, як раніше. (с)

Є книжки, яким потрібен час, щоб зацікавити читача. А є інші, які з першої сторінки захоплюють. І це не завжди через сюжет або літературний спосіб схопити читача на гачок. Часто це просто стилістика мови. Автор може використовувати яскраву, мальовничу мову. Але мене більше приваблюють твори, коли наче звичайний стиль оповіді, можливо навіть сухуватий, але відірватися неможливо.
Ось таким для мене і став роман «Нью-йоркська трилогія» (New York Trilogy) американського письменника Пола Остера. Він дуже дивний, але і дуже крутий!

«Нью-йоркська трилогія» – це книга, яка складається з трьох частин, які сюжетно не повʼязані одна з одною.
У першій частині, яка називається “Скляне місто” історія про письменника, який пише детективи. Він настільки вжився зі своїм героєм, що коли йому випадково подзвонили у пошуках приватного детектива, то він навіть узявся за справу. І ця справа заволоділа ним.
У другій частині, “Привиди”, детектива наймають стежити за чоловіком. День за день, слідкуючи за життям обʼєкта, він загрузає у чуже життя.
У третій частині, під назвою “Замкнена кімната”, розповідь про критика, який після смерті давнього друга отримує величезну купу його рукописів і прохання дати їм ладу. Так герой друкує геніальний роман, одружується з його дружиною, усиновлює його сина, урешті-решт починаючи жити життям друга.

Всі історії починаються як звичайні неонуарні детективи, які переростають в абсурдність. Головні герої живуть своїм життям, але в певний момент усе змінюється. Вони віддаються своїй справі, вростаючи у неї. Вони втрачають себе, свою ідентичність, доводячи себе до божевілля, що і призводить до занепаду героїв.

Коли я прочитала першу частину я була в ступорі. Прочитала другу – і знову ступор. Третя – те ж саме. Я сиділа в ахуї з прочитаною книжкою і з думкою “що це блять було?”. Бо мені нууу дуже важко дались ось ці постмодерністські інтелектуальні роздуми автора про письменництво, авторство, ідентифікацію та реальність. Але попри це, я відірватися не могла. І коли я прочитала ось цю цитату:

Я майже не завдавав собі клопоту слухати. Я плив у її голосі, оповитий ним, підхоплений його наполегливими нотами, мене несла течія складів, що здіймалися й опадали, як хвилі.

я прям відчула себе з мемчику про Дікапріо

Це ж про мене! Я віддалася тексту, в якийсь момент переставши мучити себе питаннями на кшталт “навіщо ця сцена?” чи “яке тут подвійне дно?”, просто дала себе нести “течії складів”.

Не можу не відмітити атмосферу книжки, яка окутує читача. Вона якась містично-липка. Постійне відчуття нагнітання, якоїсь пастки, і в кінці ця пастка реально зачиняється.

Отже, це ідеальна книжка для любителів постмодернізму. Ось це питання “а хто ж детектив?” переростає “а хто ж письменник”. Цікаво, незвично, але роман точно не підійде для легкого читання.

Залишити відповідь