Слабкість. Ні, ми – сила. (с)
Я дуже люблю ютюб канал “Палає”, який ведуть чудові та харизматичні Емма Антонюк та Яна Брензей. На цьому каналі є багато класних інтервʼю, цікаві та корисні обговорення актуальних соціальних проблем. Але це не все! Щомісяця дівчата проводять книжний клуб “Вовчиці”. У цьому місяці вони обрали книгу “Про жінок і сіль” (Of Women and Salt) американської письменниці Ґабріели Ґарсії. І мені вона дуже сподобалась.
Важко описати про що книжка одним абзацом. Якщо коротко, то вона про емігрантів. Хоч вона і невеличка (менше ніж 200 сторінок), але тут є декілька історичних подій різних сторіч, історії 2 родин, величезна кількість соціальних тем. Усе, що треба, щоб зацікавити сучасного читача.
Все починається з 1866 року на Кубі, коли Марія Ізабель, працюючи на сигаретній фабриці, закохується у читання. Саме читання змінює її та дає силу. З неї розростається сімейне дерево по жіночій лінії. Її останній листочок – Джанет, вже американка, все своє життя живе у Маямі. Молода дівчина намагається подолати наркотичну залежність, триматися якомога далі від хлопця і познайомитися зі своїм кубинським корінням.
Я б назвала “Про жінок і сіль” – жіночою сімейною сагою. І ні, не тому, що вона написана ДЛЯ жінок, а тому, що вона ПРО жінок. Про жінок, які попри політику, країну, історичні події, чоловіків намагаються дати краще життя своїм дочкам. Інколи це вдається, а інколи ні. А часом намагаються просто вижити. Інколи це вдається, а інколи ні.
Роман дуже важко емоційно читається. Адже героїні проживають дуже багато болю, а разом з ними і я. Тому я могла читати лише по главі за день. Як я писала вище тут багато соціальних проблем: сексуальні домагання, домашнє насильство, наркотична залежність, абʼюзивні відносини, рак, депортація, революції, вбивства, зґвалтування, проблеми порозуміння матері-дочки, проблеми еміграції та бідність. Інколи навіть майоріла думка, що цих проблем “too much”. Але вони так щиро, так реалістично зображені, що я вірила авторці, цим героїням та їх проблемам.
Якщо еміграційні проблеми не так близькі мені, то проблеми Джанет дуже. Ось цей її пошук себе, спроба пізнати себе через історію своєї сімʼї, свого народу та її поїздка на Кубу – найбільше зачепили мене.
Її роздуми про “інших дівчат” та її фраза “ні – для інших дівчат” нагадали мене ж. Нам, жінкам, дуже хочеться почути “ти не така, як інші дівчата”. Але щоб за цими словами ховалась не мізогінія, а саме слова «ти особлива для мене, я люблю тебе такою якою ти є, я бачу тебе». І як часто ми ідемо проти себе, своїх бажань, щоб почути ці бажані слова. Ми підлаштовуємось під цей світ, під чоловіків, щоби жити в ньому. І ось це страшно.
Також як і відносини між Джанет та її матірʼю Кармен. Як часто батьки намагаючись захистити свою дитину, ховають від них правду, не розуміючи, що це замовчування вбиває дитину. Кармен здається холодною людиною, але за цією холодністю ховаються страх, біль або незнання, що робити і як допомогти. Але звідки про це може знати Джанет, якщо вони по-справжньому не говорять. Вони не розуміють один одного, не чують, і знову ж це страшно:
"Побач мене, - прошу подумки. - Лише цей єдиний раз, побач мене, мамусю."
Ще величезним плюсом книги стала стилістика тексту. Я отримувала естетичне задоволення від мови. Це поетичні описи, яскраві сцени, точні, наче мазки на картині, підібрані слова. Ґабріела Ґарсіа – поетеса, і це видно навіть у прозі.
Мої улюблені цитати:
Марія Ізабель думала про те, що споконвіку саме жінки виплітають майбутнє з обривків, але завжди залишаються персонажами й ніколи не стають авторками. Вона знала, що освічена жінка може повстати проти такого становища, але сама радше просто читала би книжки. Це були несерйозні домагання. Він торкався Джанет двічі, крізь одяг. Лише мацав груди, так вона сказала. Але слова несерйозні і домагання в одному реченні здаються абсурдними. У сексуальному насильстві немає легко відбулась, немає слава Богу, могло бути гірше. Це не автокатастрофа. Сексуальне насильство не має спектру. Чи має? Психолог якось сказав Джанет, що єдиний тип любові, який вона знає, - це любов, що ламає людину знову і знову, без кінця.
Я була приємно вражена, побачивши, яка молода Ґабріела Ґарсіа. Вона дочка іммігрантів з Куби та Мексики, яка на власному досвіді знає проблеми мігрантів. Можливо, саме тому її дебютний роман став бестселером, адже це щира, актуальна, болюча оповідь, яка зачіпає за живе.
П.С. Ось обговорення книжки на каналі “Палає”. Приємного перегляду!
