Куди ми прямуємо? Що є метою часу? (c)

На обговоренні “Орландо” перекладачка Тамара Дуда (ака письменниця Тамара Горіха Зерня), відповідаючи на питання про сильних сучасних письменниць, відразу назвала Ольгу Токарчук. Я до цього ніколи не читала цю авторку (хоча дома маю її 5 книжок), тому посунула Ельфріду Єлінек і таки взялась за польську письменницю. Обрала її роман “Правік та інші часи”. І це було чудово. Сімейні саги в жанрі постмодернізму я ще не читала)

У центрі книги Правік.

Правік - місце, яке лежить у центрі всесвіту

Правік охороняється з кожної сторони архангелами, а мешканці мають прізвища Небесні, Божі або ж Серафини. (Про Бога і його пошуки поговоримо трохи пізніше, але вже очевидно, що біблійних алюзій тут багато). А також Правік захищений з усіх сторін лісом або ж річками. Правік – цілий світ, з якого дуже важко вирватися.

“Правік та інші часи” – це химерний текст, містичний, незвичний, ефемерний. Це не просто історії мешканців Правіку, це скоріше замальовки з їхнього життя, якісь окремі сцени, фрагменти. Проте, крім людей, героями стають і звичайні предмети, рослини, тварини. 

Люди гадають, що живуть інтенсивніше від тварин, від рослин, а од речей і поготів. Тварини передчувають, що живуть інтенсивніше від рослин і речей. Рослинам сниться, що вони живуть інтенсивніше від речей. А речі тривають, і це тривання є більшою мірою життям, ніж будь-що інше.

Іноді саме предмет уособлює в собі цілий світ, а іноді люди стають предметом (як, наприклад Рута, ставши дружиною, стає лише сексуальним обʼєктом, або ж коли Місі стає дорослою, її батька продовжує бачити в ній ще маленьку дівчинку, або ж коли мати дивиться на дитину “наче на річ”, сумніваючись чи це її дитина).

(Моя улюблена глава “Час парафіяльного ксьондза”, де ксьондза бореться з річкою, яку ненавидить. Так сильно ненавидить, що шмагає її лозиною, розуміючи, як це абсурдно.)

А ще мене вражає, як Ольга Токарчук через кавовий млинок описує жахіття війни:

Млинок зʼявився на якійсь фабриці, а потім потрапив до чийогось дому, де щодня перед полуднем молов каву. Тримали його руки, теплі й живі. Притискали до якихось грудей, де під перкалем чи фланеллю билося людське серце. Потім війна своїм натиском переносила його з безпечної полиці на кухні у скриньку з іншими предметами, у саквояжі й мішки, у вагони поїздів, якими люди мчали, куди очі світять, у панічній втечі від ґвалтовної смерті. Млинок, як кожна річ, усотував у себе весь хаос світу: картини обстрілюваних поїздів, ліниві струмочки крові, покинуті доми, вікнами яких грався щороку інший вітер. Усотував у себе тепло остигаючих людських тіл і розпач покидання того, що знане. Його торкалися руки, і усі вони пестили його безліччю емоцій та думок. Млинок приймав їх, бо таку здатність має всяка матерія - затримувати те, що нетривале й минуче.

Але навіть в цьому уривку є роздуми про речі, про час. Саме речі (як пише авторка “речі видимі зсередини”) можуть вмістити в собі світ, тому бути над простором та над часом.

Речі - це численні буття, занурені в іншу реальність, де немає ні часу, ні руху. Видно тільки їхню поверхню. Решта, занурена деінде, окреслює значення й сенс кожного матеріального предмета. Наприклад, млинка до кави. 

То про що ж ця книга? Саме про часопростір. Правік – замкнений світ, де немає руху чи розвитку. Рух – це змінність, а це лякає людей, адже це безконтрольне. Сталість же – тривка, безпечна, але конечна. Тому Правік приречений на зникнення, “розсипатись на порох”. Бо “те, що не рухається, стоїть на місці. Те, що стоїть на місці, розпадається”

І через це для мене книга закінчується оптимістично, адже щоб жити, треба рухатися. Тому треба вирватися з Правіку, що Аделька і робить. Ще й забирає із собою кавовий млинок, частину цього світу, який буде нести його в собі, нагадуючи про дім.

Для мислення-бо потрібне поглинання часу, пропускання крізь себе минулого, теперішнього, майбутнього і їхніх постійних змін. Час працює всередині людської свідомості. Його немає ніде зовні.

А що по Богу?
Герої протягом усієї книги шукають Бога та роздумують, чому ж він допускає такі страждання, як війни.
В одного героя дідича Попельського зʼявляється гра, де є вісім світів, які створив Бог. Це різні світи з людьми і без. У другому світі Авель вбиває Каїна, бо “я люблю бога, а ти його ненавидиш. Такі, як ти не повинні існувати”. В іншому світі тварини вбивають Бога, бо той хоче перетворити їх на людей, і їх це лякає. В останньому ж світі – Бог старіє, хоч і не може вмерти.

Для мене ця гра про те, що Бог є віддзеркаленням світу. Якщо люди уявляють собі Бога як щось стале, незмінне, то він також зникне. 

Бог - у кожнім процесі. Бог пульсує у змінах. Він то є, то його менше, але часом його зовсім немає. Бог-бо являється навіть у тому, що його немає. 

Люди - які самі ж бо є процесом - бояться того, що нестале й завжди змінне, тому вигадали щось, чого не існує - незмінність, і визнали, що те, що є вічним і незмінним, досконале. Тож і Богові приписали незмінність. І так втратили здатність розуміти його.

Тому або треба змінювати концепцію релігії з її анахронічними поглядами, тобто що Бог – рух, або ж змиритися, що Бога не існує.

Звучить важко? Так і є. Це не проста книга. Я вже два дні ходжу і постійно думаю про неї. І я впевнена, що все, що я зрозуміла – це лише вершина айсбергу, та й то не факт, що правильно))

Але я дійсно кайфувала від книги, від цих історій, від їхньої химерності, від їхньої краси, від краси тексту, від сміливості авторки, від інтелектуальності авторки. Все це є у романі.

Як сам текст складається з фрагментів історій, так і сам роман є сумішшю жанрів. Це постмодерністична сімейна сага, яка переплітається з магічним реалізмом, історичним контекстом та філософськими роздумами.

Постмодернізм. Фрагментарна оповідь, роздуми про час, багатовимірний простір.
Сімейна сага. Історія трьох поколінь однієї польської сімʼї протягом XX століття.
Магічний реалізм. Ну а як назвати книгу, де жінка народжує дитину від рослини, є Лихий чоловік (не то людина, не то звір) або ж Потопельник Плющ, який хоче смерті інших людей.
Історичний контекст. Роман починається з початку Першої світової війни, потім Друга світова, комуністичний лад. Все це зображено впевненими мазками, коли чіткішими, коли незначними. Особливо болісно зображена Друга світова війна, адже Правік був в епіцентрі бойових дій.
Філософські роздуми. Мені здається, що ця книга сама є роздумом, а ото герої, сюжетні повороти — то вже неважливо.

Тому кожен може знайти щось своє, щось, що його зачепить. Проте “Правік та інші часи” книга не для всіх. Вона химерна, складна, філософська, хоча читається дуже легко. Якщо вам цікаво роздумувати про час, його плин, його вплив, розбиратися в підсмислах, шукати сенси в звичайних діалогах і філософствувати в чому ж сенс життя – то точно читайте цей роман!