Не вбиті за двадцяте століття, ми справді стали сильніші: сила життя — сила росту, любови й свободи — по нашій стороні. (c)

Це перший есей, який я прочитала в Оксани Забужко. До цього у неї я читала лише роман “Польові дослідження з українського сексу” декілька років тому, і явно була не готова до цього тексту.  Я намагаюсь осилити “Планету Полин”, але ці есеї йдуть дуже важко. Тож взялась за “Найдовшу подорож”. Цю ж книгу мій мозок подужав. 

Оксана Забужко виїздить 23 лютого 2022 року до Варшави на 3 дні. Але через повномасштабне вторгнення армії рф в Україну залишається там на декілька місяців. Весь цей час письменниця дає інтервʼю, в яких намагається пояснити європейцям “чому ж Путін напав на Україну”, “як так сталося” та “чого ж хоче цей Путін”. Саме ці безкінечні однакові питання змусили авторку написати цей есей. 

А потім одного дня подзвонила Беатка, моя аґентка. І спитала — а чому б мені не розгорнути всі мої вимушені недомовки щодо того, що це, мовляв, не тільки восьмилітня, а тридцятилітня, ба навіть, як я запевняю, столітня війна («300-літ-ня!» — перебила я її), — гаразд, нехай буде триста-літня, — в одне довше есе, книжкового формату?..

Тож письменниця це і робить: створює книгу, де намагається пояснити західній авдиторії українсько-російські відносини за останні тридцять і триста років. Не маючи своєї бібліотеки, робочого кабінету чи навіть свого ноутбука, лише “Пам’ять. Мова. Запас нерозказаних історій“ вона пише “Найдовшу подорож”.

Важко писати щось про саму Забужко. Ні, не так. Важко писати щось про САМУ Забужко. Але хочеться поділитися своїми буремними думками. Мені однозначно сподобалась “Найдовша подорож”, хоча були моменти, які мене тригернули.

Почну з того, що перше впадає в очі – це сам текст. Це типовий для Забужко стиль написання. Це довжелезні речення. Іноді я перечитувала по декілька раз ці речення, щоб зрозуміти суть. Тому тут дуже важливо спіймати ритм тексту. І хоча потроху втягуєшся в читання, але все одно це не стає простим чи легким чтивом перед сном. 

А вже потім сам зміст тексту. Якщо коротко чому Путін напав в 2022 році? Бо в рф це не вийшло ні в 1991, ні в 2004, ні в 2013. Останні роки, а точніше останні 30 років рф готувалось до приєднання України до росії. Розкачуючи нашу політичну та економічну сфери, захоплюючи культурний простір – все для того, щоб створити образ “єдиного народу”. 

«Один народ» — це значить, що з двох народів має лишитись один, російський, а якщо той другий не погоджується щезати, значить, треба його змусити це зробити, війною, що ж тут, на Бога, незрозумілого?! 

Ось ці наче зрозумілі речі багатьом українцям, зовсім не зрозумілі європейцям. І Оксана Забужко крок за кроком, починаючи в Помаранчевої революції, потім Революції гідности і далі пояснює вплив росії на життя України.

Вона розʼяснює про колоніалізм та імперіалізм зі сторони росії. Про Емські укази та Голодомор. Це не просто історичні факти, а пояснення, що російська імперія вже 300 років намагається знищити нас, українців, як націю. Але ми не раз відстоювали свою свободу, згуртовуючись у важкі часи:

Силу країни, в тому числі й військову, складають люди. Але, щоб стати реальною силою, вони спершу мають відмовитись бути «м’ясом». І не тільки на полі бою.

Авторка намагається пояснити, чому у росії немає історії, на відміну від України. Адже історія – це історія народу. А яка історія народу в росії? Наприклад, Забужко наводить факт, що “життям героїв Льва Толстого в Російській імперії жило приблизно 500 родин”. Але чомусь європейці продовжують собі уявляти “рускіх 19 століття” саме так.

Я памʼятаю, в перші дні-місяці повномасштабного вторгнення багато українців на питання “чи очікували ви великої війни” відповідали, що ні. Вони пояснювали це фразою “як в 21 столітті це можливо”. Хоча ті самі слова говорили люди в 20 столітті під час Другої світової війни. Забужко звернула мою увагу ще на одну типову фразу того часу “Путін збожеволів”:

Це неможливо, Путін збожеволів, зараз двадцять перше століття! (62 знаки з пробілами.) «Збожеволів» — ось іще одне готове слово, яке слугує універсальною відмичкою до того, що́ ми відмовляємося зрозуміти, ну а «двадцять перше століття», за великим рахунком, не означає взагалі нічого.

Тепер те, що зачепило з неприємної сторони. В книзі є пару фраз, які я зовсім не зрозуміла. Ось, наприклад, про Маріуполь:

Я дописую цей розділ у Ґданську, місті, за яке ніхто не хотів умирати восени 1939 року, достоту як тепер, навесні 2022-го, ніхто не хоче вмирати за Маріуполь, — а Маріуполь, за зловісним збігом, є Ґданськові місто- побратим.

Не зовсім розумію про що це? Це не азовці, морпіхи, поліціянти, нацгвардійці, прикордонники та інші військові 86 днів тримались у Маріуполі, вбиваючи ворогів та вмираючи за Україну, своє місто та свій народ? Мені боляче читати “ніхто не хоче вмирати за Маріуполь”, знаючи як багато людей там загинуло. Мені боляче читати, знаючи скільки було боїв за місто у самому місті. Мені боляче читати, знаючи яка велика кількість військових з Азовсталі досі у полоні у русні. Можливо, я неправильно зрозуміла цю фразу, але як є. 

Друга фраза, яка зачепила – це “ми не боїмося ядерного вибуху, переживемо”. Але це ж неправда. Є люди, які не бояться, є люди, які дуже бояться. Серед мого оточення були люди, які не витримували цієї тривоги через імовірність ядерного вибуху, доводячи себе до панічних атак.
Не хочу ділити українців, які виїхали і які залишились, але чи може Забужко, перебуваючи в Польщі, розповідати за всю націю про її почуття – риторичне питання. 

Такі маленькі, наче і незначущі нюанси чіпають за живе. Ми змучені, чутливі та вразливі. І чуючи від людей, які не пережили це, про наш досвід трохи не так – ми реагуємо, нас тригерить, бо нам боляче.

До відгуку “Польові дослідження” я написала “наче і сподобалось, але і відчула полегшення, коли прочитала останнє речення”. Ось десь і зараз у мене такі відчуття. Чи багато я відкрила для себе нового? Ні. Чи було багато думок для рефлексії? Також ні. Але в цілому книжка цікава. Особливо, якщо ти тільки починаєш занурюватись у тему імперіалізму росії та “чому ж почалась війна”. Але це гарна книга для європейців, які хочуть зрозуміти Україну.

Моя улюблена цитата, яка, на жаль, про мене:

Колоніальна освіта завжди спрямована на те, щоб культуру метрополії тубілець знав краще, ніж власну, і «освічений українець» — поняття й досі не тотожне «освічений в українській культурі / історії».