Страх — це кокаїн. Він робить глухим до аргументів розуму, і ти бачиш тільки те, що боїшся побачити. (с)
В якийсь момент звідусіль я почала чути про Іларіона Павлюка і його роман “Я бачу вас цікавить пітьма”. Усі кажуть, що це найкращий його твір. Саме тому я вирішила спочатку прочитати інші його романи. Оскільки “Білий попіл” я читала, то мені залишився лише “Танець недоумка”. За нього і взялась. І мені сподобалось, хоча багато що бісило.
Головний герой Гіль – 35-річний хлопець, який по вуха у халепах. Він в пошуках роботи, але ніхто його не хоче брати. В нього проблеми з грошима: кредити та іпотека. Сім’я на межі розлучення: жінка пилить, лише дочка світла плямка в його житті. Плюс невиліковна рідкісна генетична хвороба, через яку померли його батько, дідусь та прадідусь. Через неї втрачаєш розум і вбиваєш себе. Ймовірність, що вона йому передалась 50%.
Аж ось Гілю пропонують як космічному біологу полетіти на далеку планету з науковою експедицією. Великі гроші, пожиттєва гарна медична страховка, сімʼя летить разом з ним, ризики мінімальні. Робота, яка пофіксить усі його проблеми. Майже без роздумів, він погоджується і вони з іншими 1200 людьми летять на планету Іш-Чель.
Думаю, говорити, що не все так райдужно на цій планеті як обіцяли головному герою не треба.
Чесно кажучи, я очікувала трошки інший текст. На обкладинці намальовано дві фігури. То ж я подумала, що головний герой разом з дочкою будуть вдвох рятуватися, блукаючи самі на цій планеті. Наче так і було, наче Гіль справді намагається врятувати Ельзу, але все ж не так, як намальовано. Хоч це не зіпсувало враження від книги, але якась дивна обкладинка.
Отже, “Танець недоумка” – це справжній психологічний трилер, дії якого відбувається на іншій планеті. Як каже сам автор, що антураж створений саме для розкриття персонажів та їх страхів, а не фантастики.
Саме страхи – головні герої цієї книги. Стівен Кінг казав, що всі наші страхи з дитинства. А в цій книзі їх вистачає. Вона просякнута страхами: дитячими та дорослими, реальними та вигаданими. Сцен, в яких описуються страхи багато та доволі різних. Деякі ми вже бачили в фільмах-горорах, як, наприклад, історія з сонною дочкою чи жінкою, сидячою на стелі. Але навіть вони лякали. Роман взагалі вийшов доволі кінематографічним, впевнена, що міг би вийти непоганий серіал.
Саме через атмосферу книга вийшла такою кінематографічною. Вона заворожує, інтригує, нагнітає. Це гарно прописана планета. Це сюжет, який стрімко розвивається. Це різкі зміни подій. Під кінець книги я вже нікому і нічому не вірила.
Стиль написання дуже схожий на роман “Білий попіл”.
Спека висіла липким, солодкаво-нудотним мармеладом. Здавалося, повітря, рухаючись у трахеї туди-сюди, не дістає до легенів.
Хоч автор пише, що тут не головна фантастична складова, а саме інша планета та екосистема на ній. Цій системі присвячено багато сторінок.
Я мало знаю про наукову фантастику. Можливо (напевно), це не нова ідея про грибницю, яка захоплює всю планету. Я знаю про “зомбі-шампіньйони” лише з гри “The last of us”. Тому мені дивно читати, про ось ці барельєфи із цвілі, адже саме там я їх і бачила. Хоча автор писав, що брав консультації у справжнього біолога, який і допоміг створити цю екосистему. І мені дуже сподобалось, що в них вийшло.
Але все ж таки ця книга притягує не через фантастику чи якісь горор-сцени, а через розкриття персонажів та їх психологізм. Автор постійно ставить виклики перед головним героєм. Успадкує хворобу чи ні? Їхати на невідому планети чи ні? Рятувати інших чи себе? Я постійно думала, а щоб зробила я, які б мої були страхи, чи підсіла б я на “чарівний” пилок. Так, герої не ідеальні, так вони періодично бісять по черзі, але цікаво ж знати, що далі.
Іларіон Павлюк гарно описує героя та його емоційний стан. Особливо, його екзистенційну кризу через хворобу.
Тиші не люблять ті, кому страшно наодинці зі своїми думками…
Але головний герой став й головною проблемою для мене. Я для себе його так і не змогла зрозуміти. З одного боку, це крутий боєць, який мав досвід в дослідженні іншої планети, де бився з величезними павуками. Ще й біолог. Тобто це має бути рішучий, розумний, зібраний чоловік. З іншого боку, з жінками він поводиться як тюхтій. Постійно давав собою маніпулювати, втягувати себе в неприємні історії. І ось ця його поведінка періодично бісила. Він наче не міг взяти і сказати “ні” чи взяти відповідальність за свої дії. Чимось він мені нагадував героя з роману “Танці з кістками” (і тут “танці”).
Візьмем його стосунки з дружиною. Віра – мега токсична, але він продовжує її любити (принаймні герой постійно це повторює), бо вона гарна й іноді смішно жартує (хоча я жодного жарту від неї так і не почула). Невже це все що треба для стосунків? Те, як поводила з ним Віра неприємно дивувало. То ж я не розумію чому він її кохав. Мені здається, що автор невдало описав їх стосунки.
Візьмемо його стосунки з Ірмою. Вона постійно ним маніпулює та командує, втягуючи в неприємності. Все, про що думає герой в ці миті – її груди. Ну ок, не тільки про груди. І коли починається психологічний батл між Ірмою та Вандлик, наш герой взагалі починає тупити. Жінки розповідають йому різні історії, звинувачуючи одна одну у брехні, Гіль їм повністю довіряє, не задаючи додаткові питання. Він ходить від одної до іншої, як баранчик, а вони продовжують йому розповідати басні. Реально з 70% книги я втомилась від їх ігор та “переводу стрілок”. Як так легко можна вірити людині, яка вже кілька разів тобі брехала?
А ось сцени, які прям тригернули тупістю:
Ситуація 1:
Через те, що Гіль постійно з Ірмою, Віра починає ревнувати. Але Гіль нічого не розповідає Вірі, бо колись на Землі вона осудила хлопця, який захищаючись, вбив іншого хлопця. І Гіль боїться їй розповісти, що він вбив химеру (навіть не людину), бо вона осудить його і кине. Ну серйозно, не можна було придумати якусь більш правдоподібну причину?
Ситуація 2:
Гіль свариться зі своєю дружиною через Ірму, бо вона його ревнує. Він іде з дому. Куди? До Ірми. Де він спить з роздягнутою Ірмою в одному ліжку. WTF?
І ось таких неприємних ситуацій у книзі вистачає. Не хочу перераховувати ще дивні нюанси чи інші нарікання. Але магія роману втрачається. Через це важко співпереживати герою чи слідкувати за сюжетом.
Попри все це, книга сподобалась. Мені приємно читати українську фантастику. Роман немаленький товстунчик, але він написаний яскравою мовою, тому читається супер швидко.