Але певности не було. Не було ґрунту. Ґрунт вислизав з-під ніг. (с)
Хоч я і писала у відгуку до “Дівчина з ведмедиком” В. Петрова-Домонтовича, що його інший роман “Без ґрунту” здався мені нудним, але все ж таки напишу більш детально про нього. Тим паче, що саме “Без ґрунту” вважається magnum opus письменника, тобто найкращим його творінням.
Тож, головний герой Ростислав Михайлович їде в Катеринослав зі столиці Харкова по справах. Одразу він бачить, як змінюється степи та природа на індустріальні пейзажі:
Залізо, чавун, кам'яне вугілля, кокс, цемент, цегла обернули степ у чорне гробовище.
А їде він на нараду, на якій будуть обговорювати Варязьку церкву. Це визначна церква, яку збудував талановитий архітектор Линник (який ще й вчитель головного героя). На нараді будуть обирати між 2 варіантами. Перший – радянський проєкт, щоб повністю знищити її і побудувати нове соціалістичне місто. Другий – створити музейний комплекс. І що робить наш герой? Бере участь у важливому обговорені? Відстоєю збереження собору? Ні, він закохується.
Тут той випадок, коли сюжет не такий цікавий, як посил книги, тем, яких вона торкається. Коли дуже уважно слідкуєш за кожною фразою, думкою, рухом героя. Але не для глибокого розкриття персонажа, а щоб зрозуміти час, в якому він жив. Так, ця книга для мене цінна саме атмосферою 30-х років. Автор зображує ці темні часи, які просякнуті безвихіддю та страхом.
Ось ця фраза гарно описує відчуття людей. Гуляючи містом, герой побачив, що будиночки та подвірʼя занедбані й неприбрані, хоча там живуть люди та робить висновок:
Люди втратили почуття сталости. Вони звикають жити в руїнах і серед руїн, немов в чеканні на нову катастрофу, нове знищення, ще страшніше, ще згубніше за попереднє.
Саме через страх на нараді, головний герой з усіх сил намагається прослизьнути між крапельками. З одного боку, радянська влада – жорстока, безкомпромісна, зі своїми поглядами на “свєтлоє будущєє”. З іншого, науковці-укроїнофіли, у яких вже застаріле бачення українського, з їх хатинками та українцями з чубами.
Ростислав Михайлович не тільки не хоче обирати чиюсь сторону, але й боїться, безмежно боїться наслідків свого вибору:
говорю і ногою намацую межу, де кінчається твердий ґрунт і починається провалля
Особливою темою у романі є місце митця в такий час. Та й взагалі про мистецтво, його роль та його напрямок. Зокрема тому так багато написано про архітектора Лінника. Якщо раніше всі їхали до столиці імперії, щоб чогось досягти, то Линник повертається в Україну, до своєї малої батьківщини. Йому не близький період козаччини чи українське барокко. Ні, він говорить про ще ранішні часи:
В питання українського мистецького стилю Степан Линник вносив дискусійний момент: барокко чи візантизм, ХVII вік чи Х-ХІ, козаччина чи Святослав, Ворскла ("Ворскло річка невеличка") чи великий водний шлях з "варяг у греки", хуторянство чи маґістраль світової історії, земство чи Софія, ліберальне поступовництво чи вибух і злам?..
Підкреслюючи, що Україна – це не переферія, не країна без історії та культури. Навпаки. Це держава з глибокими корнями.
Тільки за цю ідею вже треба читати цей роман!
До того ж тут дуже гарна мова. Вона наче ллється й від неї не відірватися. Яскраві порівняння, влучні зауваження, глибокі роздуми. Текст наче можна тактильно відчути:
Хвилями напливав аромат квітів. Пахощі були такі густі й тьмяні, що, здавалось, їх можна було сприйняти навпомацки й розтерти на кінчиках пальців.
Або ж
Ніч одкриває нам свої щедрі обійми. 3 одвертою простотою вона приймає нас у своє благоуханне пишне лоно.
Ну прекрасно ж!
Отже, цей роман дуже глибокий з купою підтекстів, алюзій та темами. Можливо, сюжет тут не такий динамічний, як хотілось (особливо нам, поколінню тік-току), але сенси романа чіпляють. Зокрема чіпляють своєю актуальністю. Адже цей твір про втрату ідентичності, втрату звʼязку з природою, встрату загальноприйнятих цінностей. А ми все ще намагаємось їх віднайти.