Це книжка про те, що неможливо забути. І пробачити. (с)
Коли я читала “77 днів лютого”, то розуміла навіщо читаю книгу про війну, яка ще не закінчилась. Саме щоб проговорити свої болі, страхи, відчуття. Все ще вони були свіжі і потребували виходу назовні. Певна річ, що це не єдина причина, але особисто для мене одна з головних.
Беручись за «Позивний для Йова. Хроніки вторгнення» Олександра Михеда, я знову і знову запитувала себе чому саме зараз я її читаю. В цей раз відповідь була «щоб не забути». Ми всі втомились. І не треба маніпулювати і писати, що якщо ти в не окопі, то не маєш право на це відчуття. Жити під час війни – важко. Всім. Точка. Але треба звідкись брати сили і продовжувати жити, підтримувати військових, волонтерів, тих хто не справляється. І ось ця злість до ворога дає сил, тому треба її підкріплювати. Для людей типу «любов врятує світ» зараз не час. Нагадувати собі скільки українців і не тільки українців загинуло від русні. Нагадувати про біль, який ми пережили, про страх, до якого ми звикли, про злість, яка вже не така гостра, на жаль.
Анотація до книги:
Олександр Михед почав писати книжку «Позивний для Йова» у перший день широкомасштабного вторгнення, що трапилося на восьмому році російсько-української війни. Автор працював над книжкою протягом тринадцяти місяців, писав про те, що пережив разом із дружиною, про своїх батьків, які майже три тижні були в Бучі під час окупації. Про те, як змінюємося ми, як наша повсякденна мова стає мовою війни, колись звичні й важливі речі — болючими тригерами, а певні відчуття та емоції — такими, які хочеться забути, але й водночас запам’ятати назавжди. Ця книжка не є винятково рефлексією автора, радше навпаки: він зібрав й виклав думки і переживання багатьох українців протягом першого року вторгнення. Українці, як і колись старозавітний Йов, нині проживають жахливі втрати. Як ми втрачаємо найрідніших друзів і домівки? Як змінюються українські діти і яку постпам’ять матиме наступне покоління? Врешті — хто кожен із нас у цій війні?
Я думала над назвою книги, а саме ось цим “хроніка вторгнення”. І зрозуміла, що це не тільки про буквальне вторгнення русні в Україну. Але ще й про вторгнення війни у життя будь-якого українця. Вторгнення у душу, якби пафосно це не звучало. Адже книга описує не лише послідовність подій, а й роздуми автора. Деякі думки дуже знайомі, оскільки самі собі ставили ці питання чи думали про це. Інші – нові, бо не мали такий досвід чи навіть не задумувались про це взагалі. Як, наприклад, я не думала про вплив війни на дітей.
У книзі не тільки власний досвід письменника, але також є 4 інтервʼю з різними людьми. Навіть не інтервʼю, а саме розмови. Бо що кіборг, який захищав Донецький аеропорт в 2014, що журналіст, який займається ексгумацією масових поховань у Бучі, що художниця, що літературознавиця – звичайні люди. Зі своїми історіями, своїми страхами, своїми думками. І ось ці людськість та щирість дуже торкають.
Також окремою рубрикою автор зробив «Воєнні злочини. Уламки хроніки», де перераховуються злочини російської армії: вбивства, розстріли, катування, зґвалтування по всій Україні, де були їх війська. У кінці книги є розділ “Як повномасштабне вторгнення росії вплинуло на ваших дітей?”. Тут батьки діляться новими іграми дітей чи про їх страхи.
Читати главу про тварин було найважче. Якщо люди хоч якийсь мають вибір і можуть допомогти собі самі, то тварини, на жаль, ні. В книжці розповідається не лише про власних кішку та собаку, а й про Гостомельський притулок для тварин під час окупації, зоопарк “12 місяців” або ж Зоопатруль, які рятували тварин у квартирах. І ось ці коротенькі замітки завдавали нестерпного болю.
Хоча ні, найважче було читати про Тарантіно, Віктора Ониська, друга автора, який загинув під Соледаром. Судячи з розповіді про нього, Віктор був “живою” людиною. З гумором, з внутрішнім стрижнем, зі смаком, з бажанням жити та насолоджуватися життям. Був…. Його листування з дружиною викликали величезну кількість сліз. Його мініісторії викликали різну гамму емоцій: його жарти, віра в майбутнє, кохання до дружини та дочки, поклоніння своїм побратимам, які воюють як боги. Не можна це читати і не плакати. Як шкода що такі класні, справжні, щирі люди гинуть.
Рейв героям, смерть ворогам.
Такі книги не читаються запоєм. Занадто вони емоційно важкі. Мені вистачало всього 40-50 сторінок на день, щоб тримати себе якось на плаву і встигати прорефлексувати прочитане.
Але що мені сподобалось, що я не відчувала зовсім пафосу або ж слізливості. Автор просто пише хроніку свого життя під час повномасштабного вторгнення. Не дарма повна назва книги “Позивний для Йова. Хроніки вторгнення”. Хоча в той самий час він пише це зворушливо та проникливо, але й без надриву.
Але якщо чесно, то все ж таки ця книга не для мене. Ні, не так. Ця книга не для сьогоднішньої мене. Зараз поясню. Я живу під час війни. Я ненавиджу русню, і нагадувати про їх злочини мені не треба, бо я читаю про них кожен божий день у новинах. Наприклад, сьогоднішня новина, яка перевертає все всередині, що в селі Гроза Купʼянського району на Харківщині загинуло 53 людини, які прийшли на поминки свого односельця. Туди влучила російська ракета “Іскандер”. Як підмітив Олександр Михед у книзі:
Невпинно скорочується проміжок між жалобами.
Чи дала мені книга злості? Ні. Бо я відчувала величезний жаль, що все це трапилось з нами. Чи дала мені книга сил? Ні. Бо вона сповнена болем, якого в мені і так багато. Можливо, мені захочеться її перечитати у старості в незалежній та квітучій (і це не шаблонний прикметник до слова “Україна”, а це безмежне бажання побачити схід та південь країни зеленим та квітучим без мін та вирв від бомб) Україні…проте не зараз…
АЛЕ я вважаю, що це ідеальна книга для людей, які не переживали війну. Вона ідеальна для європейців, які не розуміють, що ж відбувається в Україні. Або ж які говорять, що “не все так однозначно”. Вона ідеальна для майбутніх поколінь українців, щоб вони знали, через що проходила наша країна. Адже Олександр Михед зміг передати почуття та думки пересічного українця після 24 лютого. Показати, в якій атмосфері ми жили, які події переживали та як помирали за свою країну. Ця книга – чесний та щирий голос нашого часу.
Хоча все ж таки під кінець книги я відчула якусь внутрішню силу: бо я все це пережила і на цю мить жива. Ось це усвідомлення, що я досі жива – і дає бажання жити далі, насолоджуватись кожною миттю, бо вона може бути останньою. У книжці є фраза:
Ми маємо вижити, аби свідчити і не дати забути про злочини росії.
Саме тому і зʼявляються сили та жага жити далі. Щоб розповісти всім про нашу війну. Особливо, майбутнім дітям.