Він був тут. (с)

У кожному житті є своє ядро, своє осердя, свій епіцентр, з якого все проростає і куди все повертається. (с)

Так сталось, що я почала читати «Гамнет» (Hamnet) британської письменниці Меґґі О’Фаррелл після «Освіченої» Тари Вестовер. І скажу чесно, це було даремно. Оскільки у мене не було жодних емоційних сил. І ось я відкриваю книгу і майже на перших сторінках я знову читаю про фізичне насилля над дітьми.
Додайте до цього ще майстерність авторки відтворити ці відчуття героїв, їхні думки. І це емоційно вбиває, адже діти не мають боятися своїх батьків. 

Про що буде ця книга – написано на першій сторінці самою ж авторкою:

Пара, що мешкала в 1580-ті роки на Генлі-стріт у Стратфорді, мала трьох дітей: старшу Сюзанну та менших, близнюків Гамнета й Джудіт.
Хлопчик, Гамнет, помер у 1596 році, йому було одинадцять.
Чотири роки по тому або пізніше його батько написав пʼєсу під назвою «Гамлет».

За весь роман жодного разу не було названо імʼя героя. Він батько, чоловік, син, “той чоловік”. Але всі розуміють, що мається на увазі саме Вільям Шекспір. І ось ця легка недосказаність особисто мені дуже подобається. Бо авторка не спекулює відомою особистістю. Вона не заявляє, що все було само так. Вона просто розмірковує: “а що якби…”.

Знаєте, у чому майстерність цієї книги? Ти розумієш, яка буде кінцівка з першої ж сторінки. Ти бачиш протягом книги, як усе закінчиться. Але до останнього сподіваєшся, що буде все інакше. Авторка настільки емоційно насичено пише, так пронизливо. Ці діти настільки беззахисні та вразливі, що хочеться їх самій оберегти та не дати авторці забрати їх. 

Меґґі О’Фаррелл шикарно створює нагнітання. Коли від тривоги та відчуття «що ж далі» забуваєш, як дихати. Навіть в якихось невеличких главах. Ось глава, де розповідається як дівчинка захворіла на чуму (саме де ж вона взялась і до чого доторкнулась). Але це супер емоційно і супер співпереживаюче. Або просто лист, який прямує до батька в Лондон, щоб сповістити, що його дочка хвора. Тут такий саспенс, що після кожної глави треба трохи перепочити. 

І якщо подумати, то наче глобально нічого і не відбувається. Просто лист. Просто мавпа, яка передала бліх. Але серце калатає… Про серйозні речі я взагалі мовчу: як лікування дитини, чи пологи, чи похорони. І саме ось ці емоційні співпереживання і створюють цю книгу. 

Плюс атмосфера 16 століття. Дрібні деталі того часу: інтерʼєри, заняття людей, запахи. Все це брудне, сіре, те, що викликає дискомфорт у сучасної людини. У той час як описи природи, рослин, трав, лісів – це яскраво, чисте, справжнє. Природа жива, вона дихає, допомагає.

Тут дуже гарна сцена сексу. Чуттєва, незвична, тваринна, природна. Взагалі у книзі багато тваринного. Але не в негативному значенні. Навпаки. Агнес – знахарка.

 Ця істота, жінка, ельф, чаклунка, лісовий дух…

Вона відчуває цей світ інакше. Вона повʼязана з природою. Вона травами лікує людей. Вона передбачає якісь події, як смерть чи хвороби. І саме тому їй боляче, що вона не змогла передбачити смерть своєї дитини (хоча вона з самого початку знала, що в неї будуть 2 дитини, а не 3). І тому вона так довго проживає утрату. Бо вона втрачає не тільки сина, а й себе.

Тут чудово описані стосунки героїв. Причому як травмуючі між героєм та його батьком, так і романтичні між чоловіком та дружиною. Агнес намагається зрозуміти свого чоловіка, його бажання. І навіть відмовляється від своїх бажань, щоб “урятувати” його. Потім ці стосунки змінюються через смерть хлопчика. Кожен по своєму переживає утрату, усі в цій родині.

Остання сторінка книги мене вразила. Авторка поступово нагнітає, підштовхує до цього фіналу і, особисто я, отримала катарсис. Для мене він усе розставив. (Сподобалась, що авторка все продумала, навіть із цим “обміном”, як між дітьми, так і у виставі.)

Він був тут.

я не просто так обрала цю цитату як головну. Цим я підкреслюю, що повірила авторці, повірила в цю історію, повірила, що саме так і було. А це найголовніше для мене у книзі.

Отже, це глибокий історичний роман. Він про утрату та спосіб її прожити. Він тягучий, щемкий, психологічний, глибокий.

Я впевнена, що ця книга зайде не всім: занадто вона повільна. Та й тут мало сюжету як такого. Вона більше для поціновувачів глибини, а не ширини: копати всередину відчуттів та думок героїв, а не сюжету.

Мені важко було читати цю книгу: дитячий абʼюз, смертельна хвороба дитини, психологічне насильство. Якою б чудовою мовою це не було б написано, які б прекрасні метафори не використовувала б авторка – це не скасовує того, що книга емоційно важка. 

Цю книгу краще не читати одним махом, а потрохи. І не лише тому, що вона була емоційно важка. А щоб відчути, зловити цей темп. Темп тексту, темп життя героїв, темп почуттів героїв, темп горя.
Я разом із героями проживала всі їхні емоції, відчуття та почуття. Тому періодично треба було дати собі час на це. Ось це переварювання чужих сильних емоцій.
Роман тягучий, як мед. Тому щоб не було пересичення, куштуйте потрохи.