“Крудо” – це частково автобіографічний роман британської письменниці Олівії Ленґ, а частково життя американської письменниці Кеті Акер. Написаний він у жанрі потік свідомості, де героїня думає про все і ні про що конкретно. 

Хоч книга і тоненька, але текст концентрований. Тому ті, хто бурчить, що це не роман, а оповідання, не хвилюйтесь, тут всього вистачає: і розвитку персонажів, і роздумів про сучасне життя з твітером, і страху перед майбутнім через політичні події, і пошуку себе (або краще сказати втечі від себе).

Про що ж книга? ЇЇ можна описати цитатою з самого тексту:

2017 рік, вогонь і фашизм, вона ніколи її не забуде, свою першу пору у шлюбі, пізнє пробудження в доросле життя, саме тоді, коли світ гасить світло й лягає спати.

Головна героїня Кеті письменниця, їй 40 років, і вона виходить заміж. Але все, що вона відчуває – охуєваніє.
По-перше, бо вона насправді боїться серйозних стосунків, і все своє життя тікала від них. Тому вона рахує дні до весілля в німому жаху, продовжуючи готуватися до нього.

Нарешті вона зрозуміла, чому її так приваблювали холодні хлопці, всі ті люди, які поруч з тобою лише наполовину. Їй подобалося саме так, їй подобалося бути наодинці із собою, у товаристві давніх друзів — прагнення і жадання. Їй подобалося бути вічним підлітком, ніколи ні за кого не бути відповідальною.

По-друге, адже до влади приходить Трамп і відбувається брекзит. Через це страх майбутнього, безнадія і відчуття, що світ наближається до свого кінця. Кеті постійно сидить в твітері та інстаграмі, читаючи новини, і не розуміє, як жити далі.
Чи варто щось планувати? Чи може існувати мистецтво в останні дні людства? Чи можна бути щасливою, якщо світ може завтра зникнути?
(Нічого вам не нагадує? Бо саме такі питання я ставила собі в перший рік повномасштабки. Додайте ще страх ядерки. І це я про страх героїні, хоча його я також переживала).
По-третє, їй вже 40 років, тому вона часто думає про старість, втрату молодості, втрату шансів. Тому приходять вічні питання “хто я?”

Спочатку головна героїня не викликала у мене емпатії взагалі. Мені були цікаві її думки, але не сама вона або ж її внутрішній світ. Тому книга радше сприймалась на інтелектуальному рівні, а не емоційному.
Але поступово героїня розкривається. Починаєш розуміти, що всі ці думки, дії – це втеча. Втеча від відповідальності, втеча від себе, втеча від кохання, втеча від щастя.
А потім вже приходить зміна героїні.

І саме тому для мене ця книга насправді про кохання, про те, як воно змінює і рятує. Адже саме кохання дарує Кеті відчуття безпеки, воно наповнює її.

І хоч світ все ще біль, і може вибухнути в будь-яку хвилину, в неї є кохання, але дає відчуття безпеки. 

Як я зрозуміла, Олівія Ленґ описала стосунки зі своїм чоловіком Ієном Паттерсоном, відомим поетом. І ця сцена з премією, яку він отримав, реальна. І від цього так тепло на душі! Я обожнюю, коли книги залишають після себе такий теплий післясмак. Захотілось після прочитання піти і поцілувати свого благовірного) І це чудово! 

Для мене “Крудо” – незвична книга, наче і читала схоже, але чомусь вона мене зачепила. Можливо, я впізнавала відчуття героїні, а саме невпевненість у завтрашньому дні. Можливо, я просто люблю потік свідомості, який написаний жінками-письменницями. А можливо, я люблю книги, в яких любов перемагає все: і страх, і невпевненість, і Трампа. 

Книга читається нелегко, бо мені приходилось багато що гуглити: політичні події США 2017 року (про справу Комі – директора ФБР, протест білих націоналістів в Шарлотсвілі тощо), митців або їхні роботи. Тут багато внутрішнякових сентенцій або ж зауважень, як, наприклад, якісь описи романістів чи книжок. 

Мені сподобалась книга тим, що тут точно є над чим подумати. Героїня постійно читає різні статті, відвідує виставки, лекції або обговорює з друзями знову ж таки політику і мистецтво. Вона постійно рефлексує, шукає відповіді як на глобальні питання, так і на особисті. 

Якщо робити поділ людей, країн, рас, то з прогалин летять боєголовки.

За тиждень до її відʼїзду з Великої Британії від шельфового льодовика Ларсена відколовся і поплив собі шматок розміром зі штат Делавер. Мексиканська затока повниться дохлою рибою, в океані плаває купа сміття, яку можна обійти лиш за тиждень. Вона намагалася обмежити залежність благовірного від сушарки для білизни, уникала перельотів довших за вісім годин, але навіть зараз, лежачи тут горілиць, вона, мабуть, щось плюндрує. Яке марнотратство, який злочин - нищити світ, у якому рясніє такий розмай квітів. Кеті лютувала, що доводиться переживати останні дні світу, але зрештою з цікавістю спостерігала, як люди, зокрема й вона сама, навʼязливо гидять у власному гнізді.

Зараз надзвичайно складно, подумала Кеті, мати про щось цілісне уявлення. Так було завжди, але раніше сліпа пляма була більшою. Десять років тому чи навіть пʼять можна було ігнорувати звірства, вірити, що ці речі відбуваються деінде, десь в іншій реальності. Тепер, можливо, завдяки інтернету, сліпа пляма звузилася й стала рухомою, наче кулька. На неї вже не можна покладатися.

А ця цитата про багатьох з нас:

Кеті часто робила одну й ту саму помилку — читала новини, ледь прокинувшись.

“Крудо” точно не для всіх, особливо, якщо вас бісять проблеми білих заможних європейців. Але мені вона однозначно сподобалась, бо це намагання авторки відтворити ось це відчуття безнадії та наближення кінця світу, а багато інтелектуалів саме це і відчували. Це сильний роман.

І ще хочу відмітити саме видання. Це доволі маленька книжечка, але які ж тут приємний на дотик папір, я просто постійно вовтузила по сторінках пальцями)