“Оринин” Сашка Столового – це любов, це тепло, це наше. Дуже нравицця.
Це дебютний роман автора, і я приємно вражена, бо він чудово написаний. Можна сказати, що це сімейна сага, адже це історія однієї родини з села Козіївка на Харківщині впродовж майже 100 років. Починається історія з Першої світової війни і закінчується десь на початку нульових (чесно кажучи, боялась, що буде і про нашу війну, але ніт).
В книзі 3 частини: син, чоловік, дід. Це життєвий шлях головного героя Дем’яна, син Араторна Орини (тому то він і Оринин) з родини Козиків.
«Моя голубочко, ти справися. Того шо ці всраті жизнєні перепетії ще не знають, хто такі Козики. Не на тих нарвались».
Це ціла історія від діда і баби Демʼяна до його внука. І, певна річ, що окрім якихось особистих подій на життя героїв впливають і історичні: Голодомор, розкуркулення, Друга світова війна, совок з заборонами і контролем, Незалежність України.
Перше, на що звертаєш увагу це на мову. Памʼятаєте, як говорять/співають “Курган і Агрегат”? Оце в такому стилі написана вся книга з оцими “кали” “луччє” “вобщє”, тобто слобожанською говіркою. І це створює таку яскраву “непередаваєму” атмосферу, додає соковитого колориту, що важко встояти.
До того ж у книзі дуже багато різного гумору: іронічного, дитячого, висміюваного, жизнєного. Завдяки цьому “Оринин” – це тепла, затишна, зворушлива історія. Правда, з нотками суму та горя, куди без цього (особливо, якщо описуєш Голодомор).
Проте автор чудово балансує між сумом і сміхом. Навіть найважчі сцени згладжені або дитячим сприйняттям, або ж недомовками. І завжди після важких сцен далі йде щось спокійне, тепле, або смішне. Або все разом, як, наприклад, опис свята. А свят тут багато. Саме через свята відчувається любов до традицій, своєї культури чи родини.
Взагалі ця книга наповнена традиціями того регіону, побутом звичайного села: описи одягу, застілля, правил святкування різних свят, порання біля худоби або ж мазання хати. Відчувається з якою любовʼю автор пише про людей, про село, про Україну. Вся книга просякнута відчуттям підтримки, єдності, взаємопомочі.
Доки я ще не пішла в засвіти, буду просити вас лише про одне: живіть у злагоді. Поміж себе. Поміж козіяр. Поміж українців. Богом молю.
Оскільки тут багато подій сприймається очима дитини (як Демʼяна, так і його онука), то по вайбу книга нагадує “Зачаровану Десну” Олександра Довженка. Оцей вайб – поїхав на канікули в село.
Я можу зрозуміти тих людей, яким книга не зайшла. Адже у мене такі теплі почуття до неї через те, що завдяки їй я згадала своїх бабусів і дідусів. Я згадувала, як моя родина святкувала Храм, як дідусь казав вєломашина, або як ми всі разом їздили на ставок тощо.
Тобто саме через ностальгію цей роман став мені близьким, бо в мене є схожий досвід. Якщо цього досвіду немає, то важче буде долучитися до тексту, відчувати його.
“Оринин” – чудовий роман, який наповнений любовʼю, сімейним теплом та атмосферою села. Але села, яке пережило 20 століття в Україні під совєтами.
А ще не можу не відмітити сцену, коли люди з кошиками на Великдень прийшли до зруйнованої церкви, яку знищили совєти, і запалили свічечки в честь свята. Сильна сцена про незламність українців.
І останнє, моя порада: краще не сідати читати цю книгу на голодний шлунок))