М-м-можливо, люди тільки тому вижили, що завжди м-м-могли пристосовуватися до різних змін, як пацюки. Хоч би який фортель викинув світ— пандемії, війни, катаклізми, — люди пристосовувались, люди виживали. (с)

Чесно кажучи, я не багато очікувала від роману “Сміття. Харківський детектив у часи постапокаліпсиса” Дмитра Скочка. Книжки на тему постапокаліпсисУ (я так і не зрозуміла це помилка редактора чи спеціально зроблено) важко писати: занадто легко піти в голлівудщину, банальщину чи, навпаки, в гардрок. А, на жаль, не всі кормаки маккарті, стівени кінги чи дени сіммонси. Але “Сміття” мені сподобалось. Так, це не найкращий роман на цю тематику, проте доволі цікавий.

2040-й рік. Минуло 15 років після апокаліпсиса, викликаного глобальною екологічною катастрофою. Харків затягнуло чорними хмарами. Люди намагаються просто вижити у світі, де звичайний душ — атрибут розкоші, а прибирання сміття — навдивовижу прибутковий бізнес.
Журналістка Ліна отримує завдання — знайти зниклого чоловіка на імʼя Влад. За цю роботу їй готові платити відразу чотири людини: матір, напарник, повія та художник. Але що більше жінка спілкується з ними, то менше розуміє, що відбулося насправді. Кожен розказує власну історію, і жодна з історій не складається у загальний пазл.
Тим часом співрозмовники Ліни починають зникати… Що сталося з Владом насправді? Він узагалі існував чи це химерне розслідування не має сенсу?

Продовжувати читання Сміття – Дмитро Скочко, 2023 →

Крихкість усього нарешті вийшла на яв. (с)

Думаю, усі знають якщо не книгу “Дорога” (The Road) американського письменника Кормака Маккарті, то точно однойменний фільм з Вігго Мортенсеном. І якщо ви вже раз його прочитали або подивились, то точно не забудете. Це такий глибокий, потужний, атмосферний твір, що назавжди залишається з вами.

Сюжет простий: батько з сином йдуть на південь. Все навкруги сіре, повсюди лише бетон та залишки людських будівель. Природа знищена (ні тварин, ні рослин), часто йде дощ, герої носять маски.
Читач нічого не знає про цей світ: що трапилось, коли трапилось, де люди, чого бояться герої, чому саме південь. Все, що ми відчуваємо – це тривогу. Постійну тривогу та постійну небезпеку.

Продовжувати читання Дорога – Кормак Маккарті, 2006 →

У Дмитрия Глуховского я прочитала почти все романы (кроме “Метро 2035”, но это временно). Почти все его книги написаны в жанре фантастики, кроме «Текста» – он в реализме. «Пост» же написан снова в жанре фантастики, а именно постапокалипсиса и мистики, что очень хорошо даётся автору.

В недалеком будущем после жесткой войны с использованием массового секретного оружия, от России осталась небольшая территория, которая называет себя Московской империей. Её восточные границы проходят по зараженной реке Волге. Именно в Ярославле располагается защитный пост, который охраняет выход с единственного уцелевшего моста. Пост выглядит как небольшое поселение с одной школой, столовой, домами и круглосуточным дозором на мосту. Что за мостом – никто не знает. Но в один момент всё меняется, когда из-за реки приходит монах.

Продовжувати читання Пост – Дмитрий Глуховский, 2019 →

Несколько лет назад я прочитала роман португальского писателя Жозе Сарамаго под названием “Слепота”. И была под огромным впечатлением: начиная от сюжета и заканчивая манерой подачи текста. Прошло 7 лет, а я до сих пор помню эту книгу и свои чувства во время её чтения.

Вот аннотация:

Жителей безымянного города безымянной страны поражает загадочная эпидемия слепоты. В попытке сдержать ее распространение власти вводят строжайший карантин и принимаются переселять всех заболевших в пустующую загородную больницу под присмотр армии. Главные герои романа – не уберегшийся от болезни врач-окулист и его жена, имитирующая слепоту, чтобы остаться с мужем, – ищут крупицы порядка в мире, который неудержимо скатывается в хаос…

Сразу, что бросается в глаза – это специфический стиль написания: здесь нет привычных диалогов, а предложения на полстраницы. Весь текст в стиле “простыни”. То есть даже если герои друг у друга что-то спрашивают, то это подается без знаков вопросов и без абзацев. Но к этому быстро привыкаешь, хотя периодически устаешь от стилистики.

Продовжувати читання “Слепота” + “[Про]зрение” – Жозе Сарамаго →