Одразу попереджу, що буде дуже довгий текст…

Після різанини армії рф у Бучі, де було закатовано тисячі цивільних людей, зґвалтовано сотні жінок, дітей, літніх людей, у мене крутилося лише одне питання “ЯК?”. Як це трапилось? Невже в армії рф лише садисти? Як у цих покидьків можуть бути сімʼї, дружини, діти? Як таке чисте зло може існувати в сучасному суспільстві?

Саме тому я вирішила почитати книгу “Благоволительки” (The Kindly Ones) французько-американського письменника Джонатана Літтела. Адже вона про колишнього офіцера СС, який не з чуток знає, що таке війна та зло. Так, я знаю, що це фікшн, але автор доклав багато зусиль, щоб його написати. Він приїздив до України, провів багато часу в архівах, читаючи історичні документи, досьє, статті. Саме тому ця книга сповнена історичними фактами: іменами реальних постатей, описами подій, ландшафтними деталями, цифрами та іншими нюансами. Багато істориків хвалять письменника за історичну точність та правдивість. Джонатан Літтел навіть отримав Гонкурівську премію за цей твір.
Щодо подій в Україні я напишу трохи нижче.

Почну з того, що мені прийшлось читати книгу російською мовою, бо не змогла знайти українською, а англійською було складно. Виявилось, що з українським перекладом був невеличкий скандал. Видавництво Старого Лева мало випустити цей роман. Але вони хотіли додати післямову до твору, в якій український науковець надав би пояснення щодо історичних подій в Україні, які відбуваються у книзі. Але Джонатан Літтел навідріз відмовився від цієї післямови, тому видавництво повернуло права автору. Пізніше роман все ж таки опублікував “Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр»”, який належить російським бізнесменам і вважається антиукраїнським.
Щодо російського перекладу: у рф також був скандал, адже з роману вирізали понад 80 сторінок, як кажуть “без суда и следствия”. Звичайно ж, автора про це не попередили. У мене була книга з усіма сторінками.

Отже, Макс Ауе – колишній офіцер СС ділиться своїми спогадами про 41-45 роки. Якщо ви думаєте, що це каяття, то помиляєтесь, він не шкодує про скоєне. Він доволі таким спокійним, іноді навіть сухим тоном описує своє воєнне життя в Києві, Криму, на Кавказі, Сталінграді та Берлині. Про масові розстріли, знущання над людьми, концтабори. За цими страшними речами схована звичайна бюрократична машина з величезною кількістю комітетів, штабів, які видають довідки, документи, рапорти та рекомендації. Рейх, СС та інші служби загрузли по самі вуха в бюрократії, карʼєрних іграх, особистих амбіціях та звітах.

Якщо не говорити про збочення (про це нижче), то Макс – поціновувач прекрасного. Він знається на гарному вині, може обговорювати філософські питання, насолоджуватися прекрасною музикою та розбирається в літературі. Як же так сталося, що така людина бере участь в розстрілах? Бо нацисти – це не їбануті, одержимі ідеєю люди, якими я їх уявляла. А виявилось, що це самі звичайні люди. Одні з них щиро вірили в ідею націонал-соціалізму та Гітлера, другі удавали вигляд, що вірять, адже це було вигідно для карʼєрного росту, інші (і таких була більшість) мали сумніви в правильності, але все одно виконували накази. Це маленькі гвинтики в величезній машині, які виконували  свою роботу.
І ось це звичайне, буденне виконання своєї роботи лякає. Не просто лякає, а навіть викликає подив. Як, наприклад в сцені, де СС створює спеціальний комітет, який на сесіях вирішує чи кавказький корінний народ це євреї чи ні. Тобто вони підійшли до цього питання з технічної точки зору: викликавши філологів, які повинні розібратися що це за народ і що в них за мова. Їм все одно, що вони можуть обірвати життя людей, їм просто треба вирішити цю задачку. Як і вираховування кількості калорій для євреїв, які працюють в концтаборах. Це ж якийсь сюр.

І тут починаєш задумуватися про почуття особистої відповідальності. Багато німців особисто не вбивали євреїв чи інших жертв Третього Рейху, але ставили свої підписи, розробляли концтабори, вираховували логістику тощо. А що казати про військових? Ось уривок з роману:

Пуля в затылок не годится, надо что-то другое. Я не желаю, чтобы у людей возникало чувство личной ответственности.

 Де ж межа цієї відповідальності? І те, що головний герой не спокутує провину навіть у старості, хоча він точно вбивав, і вбивав багато – це результат оцього “а що я? Я виконував накази”.
Також в книзі для себе я знайшла відповідь чому ж звичайні хлопці становляться садистами:

Но я пришел к следующему выводу: охранник СС становится садистом не потому, что считает заключенного недочеловеком, наоборот, его ярость растет и превращается в садизм, когда он замечает, что заключенный далеко не скотина, как учила пропаганда, а именно человек и, по сути, ничем от него не отличающийся.

Але роман не тільки про війну. Коли я почала читати книгу, то я подумала: “розповідь від імені офіцера СС, незвично, але цікаво”. Потім “офіцер СС – гей? Ммм, дуже незвично, але ок”. Далі “це що, бляха, інцест?!? Чи не занадто? А що ж далі?”. (І повірте, “далі” було! Автор не раз мене дивував.) Тому так, величезна кількість сторінок присвячена відносинам головного героя і його сестрі. Особисто мене не лякають і не відштовхують такі теми, я спокійно ставлюсь до сцен сексу (навіть брата з сестрою). Але були сцени, які викликали відразу та огиду. Якщо чесно, то я не зрозуміла, яка літературна цінність в них, а саме в описах мастурбації з використанням різних предметів у кінці роману. Мені здалося, наче ці епізоди більше для епатажу, ніж для розкривання героя чи його емоційного стану. І зʼявилась думка, що в автора якісь фіксації на калі, дупі тощо. Але допускаю, що моїх знань просто недостатньо, щоби гідно оцінити книгу.

Отже: книга сподобалась, хоча можна було б і скоротити деякі описи. Великим недоліком твору саме для мене став стиль написання. Він доволі сухий. Оскільки автор хотів зробити роман історичним, то страждає сам сюжет: він провисає. Іноді на декілька сторінок взагалі нічого не відбувається: немає діалогів, ніяких подій, просто перелік місць куди герой поїхав і з ким зустрівся. Так це реальні постаті, такі як Гіммлер, Кальтенбруннер, Мюллер, Шелленберг та інші, але від цього цікавіше не стає. Тому місцями було нудно читати, доводилось продиратися через сторінки. Але навіть це не впливає на глибину роману.
Я розумію чому книга може викликати негатив, адже тут є трохи (або не трохи) збочених сцен. Але для мене це далеко не центральна і не основна частина. Роман провокаційний, незвичний та дуже актуальний. Зараз під час війни України з рф, багато що здалося знайомим.  А ось цей уривок просто в душу:

Основной признак вашей истории никогда не изменить: унижение, из поколения в поколение, от отца к сыну. Испокон века, и особенно с эпохи монгольского ига, все вас унижают, и политика вашего правительства состоит не в том, чтобы бороться с униженностью и ее причинами, а в том, чтобы спрятать ее от остального мира. Петербург Петра не что иное, как потемкинская деревня, не окно, прорубленное в Европу, а театральная декорация, установленная, чтобы спрятать от Запада нищету и грязь. Но унижать можно лишь тех, кто терпит унижение; и лишь униженные способны унижать других. Русский, вечно униженный, избавляется от собственной неполноценности, идентифицируя себя с абстрактной славой России.
 Однажды, конечно, с применением насилия или нет, но коммунистический фасад рухнет. И тогда мы увидим прежнюю немытую Россию.

2022 рік, а росія все та ж: принижена та агресивна.

Тепер про Україну. Деякі події в книзі відбуваються в Україні: Житомирі, Києві, Харкові, Криму. Особливе місце займає опис масового розстрілу у Бабиному Яру. 29-30 вересня 1941 на околиці Києва нацисти розстріляли 33771 людину, переважну більшість з яких становили євреї.
Коли я читала цей роман, в мене склалося враження, що в Україні було дуже багато колаборантів, які безпосередньо брали участь у розстрілах. Та і взагалі було відчуття наче велика кількість українців допомагали Нацистській Німеччині. На цю тему дуже багато обговорювань, дискусій та мітів, які спеціально створила рф, щоб очорнити Україну. Тому щоб розібратися де правда, а де пропаганда, раджу подивитися ютюб канал “Україна без міфів” саме про Бабин Яр.