Я обожнюю книжки Кадзуо Ішіґуро, але чомусь довго йшла до його останнього роману “Клара і Сонце” (Klara and the Sun). Мене чомусь лякало, що це роман-антиутопія та наукова фантастика. Я не могла уявити, про що ж це буде. Що дуже дивно, адже що “Похований велетень”, що “Не відпускай мене” – це також не класичні романи, як, наприклад, “Художник хиткого світу” чи “Залишок дня”. Проте це не завадило мені насолодитися творами.
Але я рада, що я прочитала “Клара і Сонце” саме зараз. Адже він мені потрапив у правильний час. Бо скоріш за все в інший час ця книга мене трохи розчарувала б, а зараз – дуже потішила.

Події книги нам переказує унікальна оповідачка: дівчина-роботка Клара,
створена для того, щоб стати штучною приятелькою дитині, яка обере її у крамниці. Це вишукано ніжна й водночас бездоганно стримана історія про життя у світі, де панують високі технології, діє новітня класова система, а генетичне редагування — звична річ. Роман немовби перегукується з попередніми книгами Ішіґуро, бо в ньому автор шукає відповіді на ті самі вічні питання. Чи є в кожному з нас щось настільки особливе, чого ніяк не відтворити? Чи має в собі дещо неповторне той, кого сконструйовано без серця і душі? І що означає любити когось іншого — а надто в епоху, коли ми замислюємось про те, чи можемо дізнатися геть усе про людину за допомогою даних і алгоритмів?

У деяких відгуках я читала, що це казка для дорослих. Так, я погоджуюсь з цим. Але це хороша казка. Вона глибока, психологічна, просто чудова. Вона нагадує серію “Я скоро повернуся” у серіалі «Чорне дзеркало». А саме про роботів, які на основі штучного інтелекту намагаються замінити справжню людину. 

З перших сторінок впізнаєш стиль автора. За це я його і люблю. За ось цю його неспішність. За неквапливий, повільний, доволі розміряний темп розповіді. Головна героїня не поспішає, і ти разом з нею. Тому створюється якийсь медитативний ефект. Особисто мені ця повільність зайшла, бо вона не просто повільна, а приємно повільна. До того ж вона сумна. Книга просякнута легкою печаллю та меланхолією. Як і інші книги, що я читала у Кадзуо Ішіґуро.

“Клара і Сонце” продовжує тему штучного інтелекту, яку зачепив автор у романі “Не відпускай мене”. Вони навіть схожі, що тематикою, що атмосферою. В обох розповідь ведеться від лиця молодої героїні-роботки (тут це штучна подруга для дітей, там же – клон). Знову роздуми про різницю між людьми та роботами, та чи існує вона.

Тематика… Мені навіть важко сказати про що ця книга, адже тут так багато порушено тем. Це і любов, і самотність, і віра, і самопожертва. Так багато питань, і так мало відповідей…

водночас для мене стало очевидним, що люди, намагаючись уникнути самотності, вдаються до дуже складних, незбагненних маневрів.

Ця фраза точно про цю книгу. Адже люди створюють штучних друзів для дітей, щоб вони не були самотні. Але чи треба нам штучний інтелект? Невже ми так боїмося бути самотніми, що нам хоч хтось потрібен, навіть штучний? Та й чи може ШІ замінити людину?

— Мені дивно, що ви так бажаєте обрати стежку, яка приведе вас саму до самотності.
—  І це тебе дивує?
— Так. Донедавна я не думала, що люди можуть добровільно вибирати самотність. І що є сильніші почуття, ніж бажання уникнути самотності.
— Ти справді дуже мила. Я здогадуюсь, що в тебе на думці, хоч ти й не кажеш цього вголос. Материнська любов до сина. Благородне почуття, яке перевершує страх самотності. Напевно, ти вгадала. 

Тут дві матері. Зовсім різні матері. Одна йде на ризик, інша ні.
Чи ризикнула б я здоровʼям (життям) власної дитини, щоб зробити її “піднесеною” (тобто покращеною) заради її майбутнього? Чи залишила б її такою, якою вона є, знаючи, що їй буде важко у сучасному суспільстві? Хз.

Я б хотіла гуляти, бігати, кататись на скейті й плавати в озерах. Але не можу, бо моя мама відважна. Тому я лежу в ліжку і хворію. Я дуже рада. Чесно.

Під час читання книги, я стікерами відмічала сцени з напругою, або що викликали роздуми, або емоційно зачепили. Вже після прочитання я почала їх переглядати. І зрозуміла, що книга стає набагато глибшою, якщо вже знаєш всі таємниці героїв. І ось ця фраза наче дала мені ляпаса, знаючи, що Рік мав на увазі. Як влучно, але як жорстоко.

Прочитавши книгу, я подумала, що усім потрібен бог, навіть штучним інтелектам. І я не знаю, чи це добре, чи ні. З одного боку, ШІ – це технологія, яку розробили люди, і саме люди навіщось “вбили” роботам релігійні погляди. А з іншого, це доволі олюднює ці машини. Усім треба в щось вірити, коли надії немає. Навіть роботам.

Для багатьох фінал книги став очікуваним. Так, можна сказати, що він банальний. Хоча мені здається, що для Кадзуо Ішіґуро, навпаки, така кінцівка нетипова (роблю висновок з 4 прочитаних книг). У нас чомусь вважається, що геппі енд – це занадто просто та занадто примітивно. Але особисто я дякую автору за цей фінал, бо я його чекала, сильно чекала. Я втомилась від реальності, яка бʼє під дих. Я хотіла казки. І саме це мені і подарували. Що може бути краще, ніж усвідомлення, що любов врятує світ. Можливо, лише світ героїні, але все ж таки. Тому all you need is love, і це прекрасно.

Так, ця книга неідеальна, далеко неідеальна. Але повторюсь, вона знайшла мене в ідеальний час. Мені хотілось трохи сповільнитися, і роман саме це мені і дав. Адже я насолоджувалась атмосферою. Це дуже спокійний, трохи тривожний текст, який заворожує своєю простотою. Хоча є й над чим подумати: ШІ, самотність, майбутнє і, певна річ, кохання.