Мова завжди є вірною супутницею імперії, тож разом вони зароджуються, зростають і сягають розквіту. А згодом разом і занепадають. Антоніо де Небріха

Прочитавши “Жовтолику” Ребекки Кван, я так і не змогла зрозуміти, що ж не так із цією авторкою. А з нею точно щось не так. Її трилогія “Макова війна”, як і “Жовтолика” не вразили мене. Наче і цікаво, але думок нуль.
Тому я вирішила прочитати її “Вавилон. Прихована історія” (Babel, Or the Necessity of Violence: An Arcane History of the Oxford Translators’ Revolution), щоб остаточно зробити висновки. Якщо попередні книжки якось пройшли повз мене, то ця мене прям дратувала. І, нарешті, я зрозуміла, що ж не так із Ребеккою Кван. Але все по черзі.

Отже, “Вавилон”. Анотація до книги:

Історичне епічне фентезі про студентські революції, колоніальний спротив та використання мови й перекладу як інструмента домінування імперії.

1828 рік. Робіна Свіфта, осиротілого через спалах холери в Кантоні, забирає в Лондон загадковий професор Ловелл. Там Робін роками навчається латини, давньогрецької та китайської, готуючись одного дня вступити до престижного Королівського інституту перекладу Оксфордського університету, також відомого як Вавилон. Вежа та її студенти — це світовий центр перекладу, і, що важливіше, магії. Сріблярство — мистецтво проявлення значеннєвих втрат у перекладі за допомогою срібних зливків. Саме завдяки сріблярству британці здобули нечувану силу, бо ж таємне ремесло допомагає імперії в колоніальних прагненнях.
Для Робіна Оксфорд — це утопія, присвячена пошуку знання. Але знання кориться владі, і як китайський хлопчик, що виріс у Британії, він розуміє, що служити Вавилону означає зрадити свою батьківщину. Після початку навчання Робін опиняється між Вавилоном і таємним товариством «Гермес» — організацією, що прагне зупинити розширення імперії. Коли Британія задумує почати несправедливу війну з Китаєм через срібло та опіум, Робіну доведеться зробити вибір.

Ця книга мала б стати моїм фаворитом цього року. Адже я обожнюю Вікторіанську Англію, фентезі та історичні романи. А “Вавилон” – це прям комбо. Але щось пішло не так.

Роман починається як “Девід Копперфілд” Чарлза Дікенса – бідна дитина в сірому Лондоні з жорстокими дорослими.
Потім переростає в “Гаррі Поттера” – старий університет з уроками, екзаменами та друзями. Вони вчать сріблярство (читай магію). Тільки тут упослідженні не ельфи, а самі герої. Адже з 4 друзів: один індус, один китаєць, одна чорна дівчина з Гаїті і просто дівчина (хоча їй більше пощастило, бо вона біла). А я нагадаю, що це Вікторіанська Англія, тобто розквіт влади білих цисгендерних чоловіків.
І все закінчується “Бійцівським клубом” Чака Паланика. Бо де є упосліджені, незадоволені, там завжди зʼявляється революція.

Перша половина книги була цікавою. Не захопливою, але цікавою. Англія 1828 року Кван мало чим відрізняється від Англії 1828 року в нашій реальності. Єдина відмінність – це сріблярство. Завдяки злиткам срібла, які “заговорені”, усе працювало краще, швидше, безпечніше. Тобто зброя краще стріляла, кораблі швидше плили, промисловість розвивалась. Але проблема в тому, що срібла в Великій Британії обмаль. На відміну від Китаю чи інших колоній.

Авторка явно проробила купу роботи, щоб відтворити Оксфорд того часу. Починаючи від описів кафе і закінчуючи книжками, які тоді читали. Або ж якісь деталі про сам Оксфорд, або ж просто цікаві факти про той період, як наприклад:

І навіть цей екзаменаційний ритуал був квіточками порівняно з тим, що робили наприкінці XVII століття. У ті часи четвертокурсники проходили так зване «випробування дверей», під час якого наступного ранку після іспиту студенти шикувалися в чергу, щоб зайти через головний вхід. Ті, які склали іспит, без проблем заходили у вежу, а тих, хто не склав, сприймали за порушників, і вони отримували побиття від охоронців. Зрештою від цього звичаю відмовилися, мотивуючи це тим, що фізичне насильство не є співмірним покаранням за академічну неуспішність, але професор Плейфейр щороку наполягав на відновленні цієї практики.

І саме антураж книги вражає.
Плюсом стала нова магія – сріблярство. Головні герої вчаться саме на сріблярство. Вони мають завдяки словам (їхньої етимології та перекладу) створити пару, щоб покращити цей світ. І читати про етимологію слів було пізнавально:

Походження слова «гнів», anger, тісно повʼязане з фізичними стражданнями. Anger спершу означало «недуга», як і давньо аландське angr, потім «болісний, стражденний, обмежений» стан, як давньоанглійське enge, що, в свою чергу, утворилося від латинськогo angor, а це слово можна перекласти «удушення, мука, страждання». Гнів стискає горло зашморгом. Гнів не додає сили. Гнів оселяється в грудях і стискає ребра, доки ви не почуватиметеся в пастці, доки вам не забракне повітря й не лишиться інших варіантів. Гнів закипає, а потім вибухає. Гнів сковує, а по тому прокидається лють відчайдушною спробою вдихнути.
А rage, лють, звісно ж, утворилося від божевілля.

Та й тема колоніалізму доволі актуальна. Герої твору, які живуть в Англії 19 століття, явно використовують сучасну термінологію. Тому тут доступно і зрозуміло розжовано, чому імперія – це зло і чому імперії мають зникнути.

Тепер мінуси книги.

Почну з кінця. Через те, що герої використовують сучасну термінологію, в них сучасні погляди на світ – це не завжди виглядає природно. І це руйнувало атмосферу того періоду.

Герої. Вони ніякі, тобто доволі карикатурні. Як і попередні герої Кван, головний герой не є позитивним персонажем. Він робить погані речі, маючи на це свої причини. Якщо подумати, то як герої стали друзями, майже не виписано. Авторка пояснює їх дружбу тим, що вони “ділилися своїми приниженнями, для кого цей досвід не унікальний і не приголомшливий”. Але дружба не може базуватися лише на цьому. Особливо, коли їх четверо. Тобто тут жодного діалогу, де вони не обговорювали б колоніалізм або етимологію.
І знову я не відчувала жодної емоції. Мені було все одно на головного героя, на його друзів, на його мотивацію. Мені здається, авторка так все акуратно писала, що майже немає до чого придратися, що втратила емоційність в тексті.

Ще один мінус для мене це те, що могло стати фішкою книги, а саме сріблярство – його замало. Це якби Гаррі Поттер використовував би магічну паличку пару разів за всі роки навчання. Ідея класна, але чому так мало?!?

Друга половина взагалі стала нудною і якоюсь нереальною. Тобто є Вавилон – єдине місце в усьому світі, де створюють ці злитки. Ну ок. Є єдина людина у світі, яка відповідає за правильну роботу цих злитків. Ну як це? Він не може захворіти? Чи померти? Чи бути підстреленим? Ну реально.
А те, що студенти намагаються завадити війні між Китаєм та Великою Британією? Нагадаю їх четверо. Це я повинна сприймати серйозно? Чи їхня спроба знищити імперію. Жодного дорослого (так були, але користі жодної). Одні студенти! Тому вимбачте, але ні…

Тому саме книзі я поставила б 3 бали з 5, бо вона непогана, попри деякі недоліки.

Тепер про Ребекку Кван і що з нею не так. І чому я не буду її більше читати.

Головною моєю претензією до Ребекки Кван є те, що вона лицемірка. Почну з того, що Ребекка Кван народилася в Китаї, а в 4 роки переїхала до США. Що “Макова війна”, що “Жовтолика”, що “Вавилон” торкаються певних історичних подій, в яких Китай виступає жертвою. Чи то японсько-китайська війна, чи то китайці під час Другої світової війни, чи опіумні війни Китаю з Великою Британією. Якщо Китай – це жертва, то імперії, як США чи Велика Британія – явно агресори.

Якщо в тих книгах, все ж таки не було головної ідеї – повалення імперії, то в “Вавилоні” – це лейтмотив роману.
Робін – головний герой, китаєць, який вчиться в прогресивному університеті, отримує стипендію, має доступ до всіх книг. І йому не раз закидають, що як ти можеш бути проти імперії, якщо ти користуєшся всіма її благами.
От і я закидаю це авторці – як можна вчитися в Оксфорді, жити у США і розповідати, які вони погані. Це лицемірство? Чомусь вона навчається не в Китаї? Та й чомусь там і не живе? Та й щось я не бачила осудження політики Китаю та його сучасного устрою.

В “Жовтолицій” авторка питає у читача чи можна білим людям писати про не білих людей та про їх історію. Тому у мене зустрічне питання – чи може китайська авторка писати про недоліки американської політики, не говорячи про недоліки китайської?

Все, що я бачу, це намагання відбілити Китай та його історію. Китай, як і росія вкладає багато коштів для цього. І Ребекка Кван це успішно робить. Вона наче спеціально обирає періоди в історії Китаю, коли він був “білим і пухнастим”. А про те, що останні десятиліття ця країна уособлює в собі тоталітаризм, знищуючи всіх незгодних – тиша.

Підсумовуючи, хочу наголосити, що “Вавилон” непоганий роман, якби його написала не китаянка. А так, Ребекка Кван має звернути на недоліки Китаю, перед тим як виставляти його жертвою або писати про неідеальність США.